На краю світу. Сніг якось дивно розтікався по черевиках і кусав шкіру, ніби був з химерних казок про
Леонід вперто не вірив, що Ірина — його донька: Віра працювала продавчинею у сільському магазині, а пліткували, що часто в підсобці з чужими чоловіками закривалася. Тому чоловік і не приймав серцем тендітну Іринку, яку невзлюбив змалечку. Єдиним, хто справді любив онуку, був дідусь Матвій, який залишив їй у спадок свій будинок на самому краю українського села біля лісу.
Іринку любив лише дід Матвій
У дитинстві Іринка часто хворіла, була маленькою й тендітною, «Ні в нас, ні у вас у роду таких дрібних нема», — казав Леонід. — «А ця дитина, як горщик — два вершки». Згодом нелюбов батька перейшла й до матері.
По-справжньому любив Іринку дід Матвій. Його будинок стояв край села, при самому лісі. Завжди ходив у ліс — по ягоди та лікувальні трави, взимку підгодовував звірів. Селяни вважали його трохи дивакуватим, іноді навіть боялися, бо траплялося, що його слова справджувались. Проте всі ходили до нього за цілющими травами і відварами.
Дружину Матвій поховав давно. Його втіхою стали ліс та внучка. Коли Ірина пішла до школи, частіше жила у діда, ніж вдома. Матвій навчав її мудрості цілющих трав. Іринка добре вчилася, мріяла лікувати людей. Мати казала, що нема грошей на навчання. А дід підбадьорював, мовляв, в разі потреби й корову продасть, аби Іринка стала лікарем.
Заповідав онуці дім і щасливу долю
Віра навідувалася до батька рідко, але коли в сина Андрія в місті були проблеми з боргами, прийшла просити грошей. «Коли припекло, тоді і прийшла?», — строго запитав дід Матвій і відмовив: «Я борги Андрія не покриватиму, мені онучку треба вчити».
Віра злісно вигукнула: «Не хочу вас обох бачити, нема в мене більше ні батька, ні доньки!», — й захоплено вибігла з дому. На навчання в медичний коледж Іринці допомагав лише Матвій, підтримувала і стипендія, бо вона добре вчилася.
Перед випуском у медколеджі Матвій захворів. Він повідомив онуці, що заповідає їй своє обійстя, і наказав, щоб не забувала про дім, бо хата живе, поки в ній чути людський дух. «Не бійся ночувати сама — тут доля тебе знайде. Будеш щаслива, дитино», — пророче сказав дід.
Здійснилося пророкування Матвія
Матвій помер восени. Ірина працювала медсестрою в районній лікарні. На вихідних їхала до дідового будинку, розтоплювала піч взимку. Дров було вдосталь.
Одного морозного вечора у село прийшла заметіль, дорогу замело. Іра почула стук у двері: перед нею стояв незнайомий юнак. «Добрий вечір, допоможіть з лопатою — автівка застрягла біля вашої хати». Вона запропонувала допомогу, але чоловік, Стас, жартома зауважив, що не хотів би, аби ще й її заметіль накрила. Ірина запросила його до хати на чай, поки негода.
Стас цікавився, чи не страшно Ірі жити самій біля лісу. Та пояснила, що лише на вихідних живе тут, а працює у райцентрі. Він запропонував підвезти її до райцентру, бо йому самому туди треба.
Після тієї зустрічі Іринка часто бачила Стаса, а він казав, що її трав’яний чай його зачаровує. Справжнього весілля не було — Ірина не прагнула святкувань, але у них була справжня любов. Коли народився первісток, в пологовому дивувались, як у такої крихкої жінки народився здоровий хлопчик. На питання про ім’я Ірина відповіла: «Буде Матвієм — на честь найдобрішої людини». Я не один раз ловив себе на думці, що Орися не моя донька. Марія, моя дружина, працювала в магазині.
Десять років була кухаркою в родині мого сина і жодної вдячності Сьогодні хочу занотувати в щоденнику
Не тих зустрічаємо, не за тих заміж виходимо Дорога життя нелегка, від долі не втечеш. У кожного своя
Право не поспішати Смс від лікарки прийшла, коли Оксана сиділа за своїм робочим столом у київському офісі
Ти ж розумієш, що у тата радикуліт? На дивані йому ну зовсім не можна розігнутися потім не зможе.
Оновлення доступне Вперше телефон спалахнув карміновим просто посеред пари. Не просто загорівся екран
Припинив спілкуватися з дружиною після її вчинку на моєму дні народження, і тоді вперше відчув страх
Таємниця старої листівки За три дні до того, як у її житті зявився пожовклий конверт, Олеся Олійник стояла
Подарувала невістці родинну каблучку з історією, а через тиждень побачила її в ломбарді: як випробувався справжній зв’язок поколінь
– Носи обережно, доню, це не просто золото — в цій каблучці ціла наша сімейна історія, – з особливим трепетом передавала оксамитову коробочку невістці Галина Іванівна. – Це каблучка ще прабабусина: пережила війну, голод, евакуацію. Мама згадувала, що у 46-му році за неї давали мішок борошна, а бабуся не знесла навіть тоді — зберегла, бо пам’ять хлібом не заміниш, а голод переживемо.
Та коли вже за тиждень Галина Іванівна випадково побачила цю каблучку у вітрині ломбарду на проспекті Свободи, земля пішла з-під ніг… Як сімейна реліквія опинилася серед чужих речей – і що дорожче: кредит чи довіра родини? Носи обережно, доню, це ж не просто золото, а вплетена в нього історія нашого роду, Ганна Петрівна дбайливо
