Заметіль долі Галасливий Київ, адвокатський офіс і кінець грудня. Ось де живе справжня круговерть.
Мені здавалося, після розлучення я вже не зможу довіряти жодному чоловікові, Артем вертів у руках порожню
Німецький піаніст назвав хортицький спів “шумом без техніки”… доки молода українка не змусила його заплакати…
Вечірня сцена головного театру Києва сяяла під світлом прожекторів. Це була урочиста церемонія відкриття Міжнародного фестивалю класичної музики, що об’єднала кращих музикантів світу. Серед гостей у вечірньому вбранні лунала багатомовна передчуття. На сцені організатори готували програму, присвячену виключно європейській класиці: Бах, Моцарт, Бетховен. Клаус Фрідріх Зіммерман, відомий 60-річний німецький піаніст, щойно завершив блискуче виконання концертної №21 Моцарта.
Гучні оплески прокотилися театром. Клаус у бездоганному чорному костюмі та ідеально зачесаним сивим волоссям вклонявся впевнено, як той, хто підкорив найвідоміші сцени світу – Відень, Берлін, Карнегі Хол. Але в останньому ряду, майже у тіні, сиділа 25-річна Олена Гриценко, молода українка. Вона була у вишитій сорочці та тримала у руках щось, що здавалося зовсім чужим у храмі класики.
Бандуру – маленький інструмент, що є душею української народної музики. Ніхто не очікував, що саме цього вечора назавжди зміниться уявлення багатьох про справжню музику. Олену запросили організатори фестивалю, щоб завершити програму коротким політичним жестом – “У майстерній класики згадаємо й давню українську традицію”. Після трьох годин академічної музики це було лише п’ятихвилинне етнічне доповнення.
Олена виросла на Хортиці, де співи й танці – це не просто культура, це дихання народу. Її дід, пан Артем, був одним із найшанованіших бандуристів Січі. Він навчив Олену тонкощам гри ще з дитинства й завжди казав: “Бандуру грають не пальцями, доню, а серцем!”
Кожен перебір струн – це історія. Історія нашого народу, нашої землі, наших пращурів, що зійшлися тут – від Запоріжжя до Львова. За півроку до фестивалю дід Артем передав свою бандуру Олені із словами: “Візьми її в світ, доню. Покажи їм, що наша музика не гірша, а інша, але така ж справжня”.
Коли Клаус Фрідріх Зіммерман спускався зі сцени й проходив повз гримерку, де чекала Олена, вона почула його розмову з директором фестивалю-українцем: “А після мене – народна музика?” – із ноткою зневаги запитав маестро.
“Так, тільки короткий виступ з української бандури”, – майже вибачаючись відповів директор. Клаус зупинився, окинув Олену поглядом: “Бандура, так? Чув трохи. Фольклорний шум без техніки. Прості перебори, ні складної гармонії, ні структури…”
“Це не музика в академічному сенсі”. В Олени закипіло в душі. Вона міцніше стиснула бандуру – ту, що чула голоси рідного краю, і вирішила – цього разу “фольк” змусить увесь зал побачити справжнє диво.
Цієї ночі старий німець вперше заплаче – не від техніки, а від правди людської душі, яку торкнула мелодія давньої України. Головна сцена театру у Львові сяяла під вечірнім світлом старовинних люстр. То була урочиста відкриття
Як мій чоловік таємно утримував свою маму, поки я не мала у що одягнути дитину
Ми з чоловіком не живемо в достатку – стараємося викручуватися, як можемо. Обоє працюємо, але заробляємо небагато. У нас ще й донька, їй чотири роки. Ви ж розумієте, що зараз маленьку дитину утримувати дуже дорого, тому живемо з трудом.
А тут чоловік вирішив допомагати своїй мамі оплачувати комуналку. Самі ледве зводимо кінці з кінцями, а ще й віддаємо гроші свекрусі. А вона – повністю здорова, спокійно могла б знайти підробіток. Я б сама пішла, але в мене маленька дитина, і хтось має її забирати з дитсадка і доглядати. Скільки разів просила свекруху побути з онукою – завжди знаходила відмовки, мовляв здоров’я не дозволяє…
А потім я дізнаюся: свекруха поїхала у відпустку, ще й не дешеву. Дізналася від чоловіка, адже він поставив мене перед фактом: мовляв, поки мами не буде, мені треба поїхати на інший кінець Києва полити її квіти. Були б ви на моєму місці – теж би здивувалися. Я б в цей час могла підробити десь і заробити грошей на дитину!
Але ще більше мене вразило інше: моя свекруха раптом стала жити по-багатому – дорогі аксесуари, сукні з бутіків і так далі. Я тільки й думала – де ж вона бере гроші, якщо чоловік постійно бідкається, що мама не може платити за квартиру? Може, заможного кавалера завела?
Згодом помітила: чоловік часто носить із собою важку сумку. Коли він був у ванній, я заглянула – там були запчастини та техніка. Один ноутбук впізнала – це ноубук моєї подруги! Наступного дня вона розповіла, що мій чоловік підробляє – ремонтує техніку.
О, так ось звідки гроші! Коли прямо спитала, куди витрачає цей підробіток – знову зізнався: всі гроші йдуть мамі.
– То це виходить, я й донька ходимо в дірявих шкарпетках, а ти відправляєш маму у пансіонати та одягаєш її в бутіках?
– Це мої гроші, куди хочу – туди витрачаю.
Не треба й казати, що я відправила його до мами. Любить її більше за нас – хай і живе з нею. Хіба це неправильно? Я і мій чоловік Юрій ніколи не жили розкішно намагаємося жити достойно, працюємо обидва, але отримуємо небагато.
Мамо, та Мальвіна знову перегризла мій олівець! Олеся вбігла на кухню з напівзїденим кольоровим олівцем у руці;
09.06.2024. Село Вільшаниця, Львівська область Західне сонце розливалося по горбах, ніби тепла карамель
Моя мама померла, коли мені було лише вісім років. Тато тоді пішов у запій, вдома бували дні, коли окрім
Мені 45 років. І я більше не приймаю гостей у своєму домі
Дехто, коли приходить у гості, геть забуває, що вони гості — поводяться невиховано, дають поради, не поспішають йти додому.
Колись я була дуже гостинною людиною, але мій погляд швидко змінився. Переступивши поріг сорока років, я повністю відмовилася від ідеї приймати когось у себе вдома. Навіщо мені це? Які нерви витримають таких гостей!
Останній день народження я святкувала у ресторані — і це мені неймовірно сподобалося. Відтепер робитиму так завжди. І зараз поясню чому саме.
Влаштувати застілля вдома — коштує значних грошей. На звичайну вечерю треба витратити чималу суму. А якщо це ще й святкове застілля — витрати зростають у рази. Гості приходять з невеличкими подарунками, часи нині не легкі. А потім засиджуються до пізньої ночі. Я хочу відпочити, а не мити гори посуду та прибирати за всіма.
Я більше нікого не чекаю у стінах своєї квартири. Прибираю і готую тоді, коли мені зручно. Раніше після святкувань вдома я почувалася втомленою та пригніченою. Тепер, після свят, я маю час прийняти ванну і лягти раніше спати.
У мене тепер багато вільного часу, який я використовую з розумом. Друзі можуть забігти на чай, але я не переймаюсь, якщо не маю чим їх пригостити. Тепер я чесно висловлюю свої думки: якщо хочу відпочити — натякаю, що час прощатися. Може, це не дуже гарно виглядає, але мене це більше не хвилює. Головне — мій комфорт.
Найцікавіше те, що люди, котрі обожнюють ходити до інших у гості, ніколи не кличуть до себе. Їм простіше відпочивати на чужій території, не витрачаючи часу на приготування та прибирання.
А ви приймаєте гостей? Чи можна вас назвати гостинною людиною? Мені вже 45 років. Я більше не приймаю гостей у своєму домі Дехто, коли приходить у гості, взагалі забуває
Не просто няня Леся сиділа за довжелезним столом у бібліотеці університету імені Франка у Львові, навколо
Пізній подарунок Автобус рипонув, і Ганна Миронівна ще міцніше вхопилася обома руками за поручень, відчуваючи
