Без категорії

ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ «Тебе вже давно інтернат чекає! Забирайся з нашої родини!» — із зірваним голосом вигукувала я, не тямлячи себе від обурення. Об’єктом моєї люті був двоюрідний брат Діма. Боже, як я його любила в дитинстві! Пшеничне волосся, василькові очі, веселий характер — усе це був наш Діма. …Родина часто збиралася за великим столом. Серед усіх двоюрідних братів я найбільше виділяла саме Діму: той вмів таке виговорити, що заслухатися можна було. А ще чудово малював — за вечір по п’ять-шість малюнків виходило. Я милувалася ними, не могла відірватися, потай складала малюнки в письмовий стіл і берегла, як скарб. Діма був старший на два роки. Коли йому виповнилося 14, зненацька померла його мама — не прокинулася… Постало питання: куди подіти Діму? Спочатку звернулися до його рідного батька. Знайти його було непросто — після розлучення у батька вже була нова сім’я, і він не захотів «рушити їхній спокій». Далі вся рідня розвела руками — у кожного свої турботи, сім’ї… Вдень ніби родичі, а як ніч — і згадати нікого. Мої батьки, маючи двох власних дітей, взяли над Дімою опіку — бо ж його покійна мама була молодшою сестрою мого тата. Я зраділа, що Діма житиме у нас. Але… Першого дня мене насторожила його поведінка. Мама, щоб трохи потішити сироту, питає: — Може, тобі чогось хочеться? Кажи, не соромся. Діма без роздумів: — Хочу дитячу залізницю. А ця іграшка тоді коштувала чимало. Я була в шоці: у тебе мама померла — найдорожча людина, а ти — про іграшку… Як так? Батьки негайно купили йому омріяну дорогу. А далі — «Купіть магнітофон, джинси, фірмову куртку…» Це були вісімдесяті — усе дороге й дефіцит. І батьки, обмежуючи себе і нас із братом, виконували бажання сироти. Ми терпіли — розуміли… …У 16 у Діми з’явились перші дівчата. Братик став дуже любвеобільним. Більше того, почав доглядати… за мною! Але я, спортсменка, давала відсіч його «залицянням». Ми навіть сварилися й билися, я ридала від образи, та батькам не казала — не хотіла тривожити. Коли Діма отримав відмову, переключився на моїх подруг — ті, до речі, самі за нього боролися… …А ще Діма крав. Відверто й без сорому. Я збирала на шкільних сніданках гроші на подарунки для батьків — і якось моя скарбничка виявилася порожньою… Діма зводив очі: «Не я брав!» Моя душа розривалася: як можна жити в одному домі — й красти?! Діма руйнував наші сімейні підвалини, вважав, що всі йому винні. Я його зненавиділа. І закричала на все горло: — Йди з нашої родини! Я наговорила багато, мама мене ледве заспокоїла. Із того часу Діма перестав для мене існувати. Я його ігнорувала. Згодом дізналася: родичі знали, який «фрукт» із Діми. Просто ми жили в іншому районі… Вчителі попереджали батьків: «Дарма ви того Діму взяли — і ваших дітей зіпсує». …В новій школі з’явилася дівчина Катя, яка закохалася в Діму без пам’яті й після випуску вийшла за нього. Народила доньку, все життя терпітила його закидони, зради й брехню. Як казали наші люди: з дівки — гора з плеч, з чоловіка — гора на плечі… Діму забрали до війська — служити довелося в Казахстані, і там з’явилася «побічна» сім’я. Після демобілізації він там і залишився через новонародженого сина. Катя, не довго думаючи, поїхала в Казахстан і повернула чоловіка додому. Мої батьки так і не дочекалися слова подяки від племінника — хоча й брали його безкорисно. …Сьогодні Дмитру Євгеновичу — 60. Він активний парафіянин церкви. З Катею мають п’ятьох онуків… На перший погляд, усе добре, а от гіркий осад від Діми лишився на все життя… І з медом не смакує…

ГІРКИЙ СМАК НА ДНІ ДУШІ Та за тобою вже давно дитбудинок плаче! Забирайся з нашої сімї! зірваним на крик

Без категорії

015

Ми з чоловіком приїхали в село знайомитися з його батьками. Васина мама, вийшовши на ґанок, вперлася руками в боки, наче справжня господиня біля печі, й вигукнула: — Ой, Васильчику! Чому ж не попередив?.. Дивлюсь, не сам приїхав! Василь обіймає мене міцно: — Знайомся, мамо — дружина моя, Валентина. “Гора” в квітчастому фартусі рушила до мене: — Ну, здорова, невісточко! І тричі, як заведено, обійняла та поцілувала. Від Клавдії Петрівни пахло часником і свіженьким хлібом. Свекруха стисла мене в обіймах так, що я ледь не злякалась. Голова опинилась між двох пухких “подушок” — її грудей… Вона відійшла і критично обвела очима: — Васю, де ти таку пташку впіймав? — У місті! В бібліотеці… А тато вдома? — У сусідки, з пічкою бавиться… Ну, заходьте у хату, та взуття знімайте — підлогу щойно мила. Сільські діти з цікавістю розглядали нас із двору. — Саньку, бігом до Спиридонівни! Кажи Васильовичу — син з невісткою приїхав! — Зараз! — і хлопчина зірвався з місця. Ми зайшли до хати. Василь зняв з мене модне демісезонне пальто, куплене у секонд-хенді, повісив біля печі. Потім приклав мої холодні долоні до теплого боку печі: — Годувальниця моя! Ще тепла… А в хаті вже бряжчали чавуни і дзвеніли склянки з ложками… Поки свекруха накривала на стіл, я з цікавістю розглядала сільську оселю: образи в кутку, занавіски у квіточку, на підлозі й табуретках самоткані доріжки. Біля печі дрімає рудий кіт… — Минулого тижня розписались, — почувся голос Василя. Я дивувалась, як швидко на столі опинилися всілякі смаколики! У центрі — холодець, поряд — квашена капуста, помідори, тепле молоко з рум’яною скоринкою, пиріг з яйцем та цибулею… Хоч заїдайся! — Мам, вистачить вже — тут на тиждень наскладала, — буркнув Василь, відламуючи шмат хліба. Свекруха поставила пляшку самогону й задоволено витерла руки об фартух: — От і все, тепер можна святкувати! Так я й познайомилася з Васиною мамою. Василь і мати — як дві краплі води: чорняві, рум’яні. Тільки Василь спокійний, а свекруха — як гроза весняна: голосна та рішуча. Не один впертий кінь узятий нею під вуздечку, не одну палаючу хату врятовано… Аж тут гримнула двері. В кухню, впускаючи холод, зайшов невисокий чоловік. “Мужичок-мізинчик” зрадів: — Отак діла! Не знімаючи робочої куртки, обійняв сина: — Привіт, тату! — Руки помий, а вже тоді вітайся! — наказала свекруха. Тато потис мені руку: — Здрастуйте, панночко! У нього веселі блакитні очі, рідка рудувата борідка й такі ж кучері. — Мамо, налий і мені борщу! — стукаючи кухлем, попросив Василь Васильович. — За вас, дорогі! Після вечері я розговорилася: — Василь Васильович, чому у вас в роду всі Василі? — Бо всі ми, Валю, пічники в кількох поколіннях! Тільки цей, — кивнув на сина, — токарем вирішив стати. — І токарі потрібні! — Василь Васильович, а тяжко піч класти? — Це ціле мистецтво, — підніс палець вгору. — Щоб гарно й тепло, щоб пироги смачні… Не дивись, що я такий худий — ми, руді, народ витривалий, сонцем цілуваний! — Батько наш — на всі руки майстер! — додала свекруха. — Тату, якусь бувальщину розкажіть! Свекор хитро посміхнувся: — Ну раз хочете — слухайте! Перша байка… І почалися веселі спогади — про сінокіс, про мисливські пригоди з кабанами, як у лісі на дереві ніч просидів. Свекруха підкинула й своїх жаргучих слів, і домашнього меду запропонувала до чаю. Ми слухали, сміялись, грілись у теплій хаті й в душевних розповідях Василевої родини… А вночі я, лежачи на печі, почула хтось гучно дихає збоку: — Пих-пук, пих-пук… — Домовий! — майнуло в голові. А на ранок виявилося, що то не домовик, а проста опара на хліб, яку свекруха біля печі забула. І не раз ще ми поїдемо до Васиних батьків — чути байки Василя Васильовича, грітися біля печі, смакувати домашнім хлібом… Але це вже зовсім інша історія!

Ми з чоловіком приїхали до села знайомитися з його батьками. Мати Остапа, вийшовши на ґанок і вперши

Без категорії

Пам’ятаю чи я? Забути не можу! — Полю, у нас серйозна розмова… Пам’ятаєш мою позашлюбну доньку Настю? — чоловік Шурик заводить розмову загадками. Вже це насторожує. — Пам’ятаю, як не пам’ятати? Не можу забути! Що трапилось? — я сіла на стілець, готуючись почути неприємне. — Не знаю, як сказати… Настя благально просить забрати її доньку, тобто мою внучку, — м’явкає Шурик. — З якої радості, Шурику? А де чоловік Насті? Груш пересів? — мені вже стало цікаво, я заінтригована. — Розумієш, Насті залишилось недовго жити. Чоловіка взагалі не було. Її мама давно одружена з іноземцем, переїхала в Америку. З Настею вони давно сваряться, не спілкуються. Родичів більше нема. Ось і просить… — вагаючись, Шурик уникає мого погляду. — І? Що ти вирішив? Яке твоє слово? — я вже знаю, як діяти. — Раджуся з тобою, Полю. Як скажеш — так і буде, — нарешті чоловік дивиться в мою сторону. — Добре влаштувався: в молодості согрішив, а мені, Полі, тепер відповідальність за чужу дитину брати? — мене вже дратує його безхарактерність. — Полю, ми ж одна сім’я. Рішення маємо приймати разом, — починає наполягати Шурик. — Ой, подивіться, згадав! А коли по дівках ходив, чого не радився зі мною? Я ж тобі дружина! — мене охопили сльози, і я втекла в іншу кімнату. …У школі я зустрічалася зі своїм однокласником Валерою. Але коли до класу прийшов новенький Сашко — я забула про всіх. Валері швидко дала відставку. Сашко став мене проводжати додому, запалено цілував в щоку, рвав квіти з клумб. Через тиждень покликав у ліжко… Я не опиралася, закохалася в Шурика на все життя. Закінчили школу, Сашка забрали до армії. Я в сльозах проводжала його на пероні… Служив він у іншому місті. Рік листувалися, а потім Сашко приїхав у відпустку. Я, від щастя, пурхала метеликом. Він сипав мені дифірамби, а я ловила кожен погляд: — Полю, приїду через рік, зіграємо весілля! Я і так вважаю тебе дружиною. Ці слова накривали хвилею ніжності… Шурик дивився на мене солодкими очима — і я танула, як морозиво на сонці. А далі… Служив Сашко, я чекала нареченого, вважала себе зарученою. Через пів року отримала від нього листа: треба нам розлучитись, мовляв, зустрів справжнє кохання у гарнізоні, додому не повернеться. А у мене під серцем вже дитя від Сашка… От вам і весілля. Бабуся правду казала: “Не вір гречці в цвіту, а вір у засіках”. …Минув час, народився Ваня. Валера, колишній мій хлопець, запропонував допомогу. Я погодилася — безвихідь. Зустрічалися, були стосунки… На Сашка вже не сподівалася. Він зник, не подавав знаку. Раптом приїхав. Валера відчинив двері — на порозі стоїть Сашко. — Можна увійти? — здивовано питає. — Якщо вже приїхав — проходь, — неохоче погоджується Валера. Ваня заплакав, вчепився у Валеру. — Валера, погуляй з Ванюшкою, — я розгубилась. Валера з Ванею пішли. — То він твій чоловік? — ревниво питає Шурик. — А тобі яке діло? Чого прийшов? — роздратовано питаю. — Сумував, тому й прийшов. Дивлюсь — ти влаштувалась, Поліно. Сім’я. Не дочекалась мене. Ну, піду я, не хотів порушувати вашу ідилію, — Шурик збирається йти. — Стривай, Сашко. Навіщо насправді прийшов? Душу терзати? Валера допомагає не відчувати самотність. До речі, твого дворічного сина виховує, — намагалася втримати Сашка. Любові до нього ще вистачало. — Я повернувся до тебе, Поліно. Приймеш? — надійно дивиться мені в очі. — Заходь, обідати будемо, — серце падало в п’яти від щастя… Повернувся — значить, не забув! Валера знову отримав відкоша. Ваня потребував рідного тата, не вітчима. Пізніше Валера одружився з гарною жінкою з двома дітьми від першого шлюбу. …Минуло кілька років. Шурик так і не зміг полюбити Ваню, як рідного сина — був переконаний, що то дитина Валери. Душа за нього не боліла. Я це відчувала. Взагалі, Сашко був любителем жіночої уваги: швидко захоплювався, легко кидав. Міг зрадити з подругами, подругами подруг. Я плакала, але тримала сім’ю. Бо той, хто любить — завжди сліпий до правди. Була у нас сварка — вигнала з дому, він пішов до родичів. Минув місяць, я вже й забула причину, а Шурик не вертається. Поїхала шукати до тітки: — Поліно, навіщо тобі Шурик? Він сказав, що ви розлучились. Має нову дівчину… Дізналася адресу, навідалась до тієї дівчини: — Добрий день! Сашка покличете? — намагалася бути ввічливою. Дівчина криво ухилилась, і зачинила двері перед носом. …Сашко повернувся через рік. А у дівчини народилася донька Настя. Всі ці роки я себе картала: може, якби не вигнала тоді, не було б тієї дівчини, не було б Насті. Я стала ще дбайливішою до чоловіка, любила безмежно. Ми ніколи не згадували про Настю. Здавалося, торкнись теми — сім’я розпадеться. Мовчали, не відкривали «ящика Пандори». Думаєш, від побічної дівчини дитина… З ким не буває! А ці хитрі молодички — самі винуваті. З роками Шурик втихомирився, став домашнім. Наш син рано одружився — троє онуків подарував. І тут… З’явилася Настя, позашлюбна донька. Просить прихистити її доньку. Як пояснити синові появу чужої дівчинки в нашій родині — він же не знає про пригоди тата… …Звісно, ми оформили опікунство над п’ятирічною Аліною. Настя померла, її шлях завершився у тридцять років. Могила заростає — життя триває. Шурик поговорив з Ванею по-чоловічому. Той підсумував: — Бувальщина хай бувальщиною лишається — я вам не суддя. Дівчинку треба прийняти — це ж рідна кров. Ми з Сашком полегшено зітхнули: син у нас добрий, з серцем. …Аліні вже шістнадцять, дідусем Сашка називає, секрети розповідає. Я для неї бабуся. І каже, що схожа на мене в молодості. Я лише посміхаюсь… ПАМ’ЯТАЮ ЧИ Я? ЗАБУТИ НЕ МОЖУ! Сага про кохання, зради й прощення, або як чужа дитина стала частинкою української родини

ПАМ’ЯТАЮ ЧИ НІ? ТАКОГО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ! Олено, тут справа серйозна… Ну, коротше, памятаєш

Без категорії

Поштова марка… або Як моя сестра Катя втратила сім’ю через командировку чоловіка, а його нова обраниця старша на 18 років: історія зради, жіночої помсти, зустрічі доньки з батьком у готелі та сили справжнього кохання, яке надихає не зневірятися

ПОШТОВА МАРКА Остап пішов від Лесі, зітхнула мама, тяжко й сумно. Це як? аж розгубилася я. Я й сама не розумію.

Без категорії

Пухнастий янгол-охоронець: Київська історія Іри та її вірного друга Цербера

Кудлатий янгол Ганна обережно відступає назад, не зводячи погляду з великого собаки, що непорушно сидить

Без категорії

063

У боротьбі за спадщину всі засоби добрі: родинний скандал на тлі бабусиної пенсії, зниклі гроші у вишитих хустинках, звинувачення, зрада і змова у звичайній київській квартирі

Родичі зібралися у повному складі. Привід, як завжди, був матеріальний, хоча прикривався словами про

Без категорії

Зима ніжно вкрила подвір’я Андрія пухнастою ковдрою снігу, але його вірний пес Граф, величезна німецька вівчарка, почав поводитися надзвичайно дивно. Замість того щоб грітися у великій будці, яку Андрій змайстрував з любов’ю ще минулого літа, Граф вперто спав просто неба, на снігу. Андрій спостерігав за ним у вікно, і щось стискало йому груди — такого він за другом не бачив ніколи. Щоранку, виходячи у двір, Андрій ловив насторожений погляд пса. Як тільки хлопець наближався до будки, Граф вмить ставав між ним і входом, тихо гарчав і дивився просильно, ніби казав: «Будь ласка, не заходь туди». Така незвична поведінка найкращого друга за всі ці роки змусила Андрія задуматися: що ж ховає його пес? Сповнений рішучості дізнатися правду, Андрій придумав невеликий план — заманив Графа до кухні шматком запашної котлети. Поки пес, замкнений у хаті, гавкав з усієї сили під вікном, Андрій наблизився до будки і тихенько заглянув всередину. Його серце ледь не зупинилося, коли очі звикли до темряви й він побачив те, від чого онімів… …Всередині, загорнутий у стару ковдру, дрімав малесенький кошеня — брудний, замерзлий і майже непритомний. Його оченята ледве відкривались, а маленьке тільце тремтіло від холоду. Виявилось, що Граф десь знайшов його і, замість того щоб прогнати чи кинути, дав прихисток. Він спав надворі, щоб не лякати кошеня, і стояв на сторожі біля входу — ніби у будці ховалася найдорожча скарбниця. Андрій затамував подих. Обережно простягнув руки, підхопив маленьке створіння і притиснув до грудей. У цю ж мить Граф стрімко підбіг, пригорнувся до Андрія — не гарчачи, а з ніжною турботою, готовий допомогти. — Ти чудовий пес, Графе… — прошепотів Андрій, ніжно обіймаючи кошеня. — Кращий за багатьох людей. Відтоді у дворі жило вже не двоє, а троє друзів. А будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом — маленьким прихистком для врятованих душ.

Зима вкрила двір Олексія пухнастою ковдрою снігу, а його вірний собака Тихон, величезний східноєвропейський

Без категорії

Чи вартий чоловік більших жертв, ніж гіркі образи? Історія Тані: від втрати чоловіка у 90-х, боротьби за виживання з двома доньками, до зустрічі з Ігорем – романтика, щастя, багатство, сімейне розчарування, боротьба з залежністю, втеча від домашнього насильства, самотність і другий шанс на любов. Як жінка з Полтавщини пройшла коло випробувань, переламала долю і чи змогла стати щасливою?

Чоловік дорожчий за гіркі образи Богдане, це була остання краплина! Все, ми розлучаємося! Можеш і не

Без категорії

014

Син відмовився прийти на моє 70-річчя через роботу, а ввечері я побачила у Facebook, як він святкує день народження тещі в елітному ресторані

Телефон задзвонив рівно опівдні, розрізавши ошатну тишу моєї оселі. Я, Марія Вікторівна, поспішно підняла

Без категорії

048

«Іди звідси, кажу! Чого тиняєшся?!» — сувора Клавдія Матвіївна ставить на стіл під старою яблунею гаряче блюдо з пиріжками й виганяє сусідського хлопчика. — «Коли вже твоя мати за тобою дивитися почне, ледащо!» Худорлявий, мов тичка, Санько-Коник ображено плететься до свого ґанку. Його мати Катерина — мов лісова ельфійка, самотужки підіймає сина, про її родину в напівзабутому селищі говорять пошепки, а самого Санька дражнять «Коником» за незграбність і доброту. Навіть сусіди скоса дивляться на Катю і її сина, доки одного дня на дні святкування онуки Клавдії маленька Світланка не зникає біля старого покинутого колодязя. Коли всі розгублені, лише Коник наважується в ризиковану мить стрибнути у темряву й врятувати дівча — попри страх, біль і зневагу оточення. Чи змінить геройський вчинок хлопчика-«страшила» ставлення сусідів? Якою ціною доведеться Катерині відстояти сина в цьому жорсткому світі, де головне — не краса, а безмежна материнська любов? Натхненна українською звитягою й материнською самопожертвою історія про хвацького Коника, який самотужки змінює серця дорослих, долаючи впередження, і доводить — справжня краса та сила живуть у душі!

Та йди звідси, казала! Що ти тут тиняєшся?! Ганна Семенівна, гуркочучи, виставила на стіл під розлогою