Мені 37 років. Я вже давно розлучений от вже десять років як. Чесно кажучи, не можу забути зраду колишнього
ПО-ЖИВОМУ У цій родині кожен жив сам по собі. У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена
Мої діти забезпечені, маю гривні на рахунку, скоро оформлю пенсію. Кілька місяців тому ми провели в останню
НА ВСЯКИЙ ВИПАДОК
Віра з байдужістю кинула погляд на заплакану колегу, розвернулась до комп’ютера та стала швидко щось друкувати.
— Бездушна ти, Віро, — долинув до неї голос Ольги, начальниці відділу.
— Я? Чому це ти так вирішила?
— Ну от, дивишся: якщо у тебе в житті все гаразд, то думаєш, що так буде у всіх. Надюха ж убивається! Може, підказала б щось, підтримала, поділилася досвідом. Раз у тебе так добре все…
— Я досвідом? З Надею? Та вона б це не оцінить! Я ще п’ять років тому пробувала, коли Надя на роботу з “фонарями” на обличчі приходила, бо, мабуть, дорогу хотіла краще бачити. Вас тоді ще не було.
І ні, це не чоловік її бив, це вона сама “невдало падала”. Як тільки “принц” зник у захід, “фонарі” теж зникли — то був уже третій “втікач”. Я тоді й вирішила підтримати і порадити — так винною ще й лишилась. Потім вже колеги пояснили: “Не парся, Надя й так все краще знає”. Просто “зла розлучниця”, щастя Наді зламала. Бігала тоді по ворожках, привороти робила, зараз же “осучаснилась” — до психологів ходить, “опрацьовує травми”. Але ж по одному сценарію живе, лише імена чоловіків змінює. Отож шкодувати її я не буду, хусточки не подаватиму.
— Все одно, Віро, це жорстоко.
Під час обіду за великим столом тільки й розмов було про Надійчиного “екс-героя”, підступника і зрадника. Віра мовчки обідала, налляла собі кави і усамітнилась у куточку, гортаючи соцмережі.
— Вір, — присіла до неї весела зазвичай Танюша, сьогодні ж зі скривленим обличчям. — Тебе зовсім не шкода Надюху?
— Таня, чого від мене хочеш?
— Ой, забудь, — проходячи, кинула Іра, — у неї ж є її улюблений Василь, живе, наче сало в маслі, їй не зрозуміти, як це — залишитись самій з дитям, без підтримки, без нічого. А ще й аліменти вибий з того горе-тата!
— Не треба було народжувати — і не зрозумій від кого, ще й, вибачте, дівчата, у солідному віці. — Це вже додала Тетяна Іванівна, старша по відділу, баба Таня, як її називали дівчата позаочі. — Віра права: плаче-плаче, уже вагітною їй мозок виносив, а до того взагалі…
Жінки згуртувались навколо ридаючої Наді, роздаючи поради. Надя ж, сильна і незалежна — вирішила не плакати і, викликавши маму з села допомагати із сином (і чоловіком “неблагодарним”), почала приходити до тями: наростила чолку, татуаж брів, наростила вії, хотіла й кільце у носа, але відговорив увесь відділ.
І пішло-поїхало.
— Нічого, Надюха, він ще поплаче, — підбадьорювали дівчата.
— Не буде він плакати, — тихо ледь чутно сказала Віра, та її почули.
— Як це — не буде?
— Не буде. Надя завтра ще одного такого знайде.
— Тобі добре — у тебе ж Василь “золотий”.
— Такий. Не б’ється, не п’є, по бабах не ходить, кохає мене безмежно.
— Всі вони однакові…
— Гляди, Віра, відлупцюють твою “щастинку”.
— Та нє, не відлупцюють. Він не піде.
— А я б не була така впевнена.
— А ти будь.
Винні пари хльоснули в голови, дівчата вже сперечаються, мов ті коти.
— А поїхали до тебе, перевіримо, чи втримається твій Василь від такої краси? Ти ж нас не пустиш, боїшся, що в тебе заберемо.
— А поїхали!
— Їдемо, дівчата, до Віри — “відбивати” Василя. Баба Таня, ти з нами?
— Ні, в мене вдома Михайло чекає… А ви їдьте, — посміхається Тетяна Іванівна.
Веселою компанією завалилися до Віри додому.
— Та давайте щось приготуємо — Василь, мабуть, скоро буде.
— Марно, він перебірливий, забагато не їсть.
Дівчата заспокоїлись, роз’їхалися, залишились лише Надя, Оля і Танюша. Пили чай, базікали, чекали “загадкового Василя”. Вирішили йти, коли хтось прийшов.
— Васильчику, моя дитинко, — защебетала Віра в передпокої.
Жінки зніяковіли, коли до кімнати зайшов високий красень-хлопець.
— Ось, познайомтесь, це мій Денис.
Як Денис?
— Син мій, Дениско. А Василь, Деня, як?
— Все добре, йому відпочити треба. Лизати не давай, буде бігати вже завтра.
Жінки ніяковіли.
— То ми підемо?
— Стоп, а з Василем я вас ще не познайомила! Тихо, він після операції, Денис і невістка возили — кастрували ж, бо штори метив.
У кімнаті — спить котик.
— Віра, це ж кіт?!
— Звичайно, а ви кого думали?
— А чоловік?
— З чоловіками не склалося. Усі історії, які ви собі домислили — ваші фантазії. А Василь — справжній джентльмен, муркоче, любить смачну вечерю й нікому не винний.
Повернулися додому дівчата засмучені. Особливо Надя. Але вже за місяць Надюха знову кокетувала з новим залицяльником. Віра з бабою Танею всміхались.
— Ну як там ваш Міша?
— Та добре, згадала, що не треба мучити тварину.
— В кожного своє: хтось чоловіків заводить, а хтось тваринок, — мовила Віра.
— Головне — знайти своє щастя.
— Так… Ой, Віро, — підходить Надя. — Якщо що, підкажеш, як кота вибрати? Кого краще — кота чи кицю?
— Біжи, тебе чекають… А там побачимо!
— Я так, на всяк випадок… ЛІПШЕ НАВПАКИ Вікторія зиркнула на заплакану колегу й спокійно повернулася до компютера, почавши щось
Поступово ми провели до її хати воду, а згодом і газ. Далі зробили всі зручності в будинку.
Внучка З дитинства Настуня була для своєї матері Маряни абсолютно чужою людиною. Вона ставилась до доньки
Я НАГАДАЮ ТОБІ Марія Сергіївна, тут у мене завиток не виходить, сумно прошепотів другокласник Тарас
Божий дар… Ранок був сірий і тягнувся похмурим небом, хмари нависали низько, десь далеко лунали
Мені довелося поставити окремий холодильник, щоб мама не забирала мої продукти. Це здається смішним
ДОЛЯ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ:
– Дівчино, ось тримайте продукти й доглядайте за ним! Я й підійти боюся, не те що з ложечки годувати, – різко кинула пакунок на ліжко, де лежав її хворий чоловік, дружина пацієнта.
– Не переживайте так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому потрібен ретельний догляд, я допоможу Дмитру стати на ноги, – мені, як медсестрі, не вперше доводилося заспокоювати дружину пацієнта з туберкульозом.
Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину та ніби вже заздалегідь відрікалася від чоловіка.
Наперед зазначу: через багато років їх син Юрко теж захворіє на відкриту форму туберкульозу, й Алла одразу поставить на ньому хрест. Та Юра виживе й одужає.
Дмитро, попри важкий діагноз, жартував, сміявся та прагнув швидше повернутися додому. У селищі, де жила його сім’я, не було тубдиспансеру, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка — занедбаний, у старому одязі, без тапочок.
– Дімо, а якщо я вам дещо з речей принесу? Ви ж навіть у туфлях ходите, тапочок нема. Приймете від мене гостинця? – жартувала я.
– Від вас, Віолетто, навіть отруту, як ліки, прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте мені видужати, а там… – Діма ніжно взяв мене за руку.
Я обережно вивільнила долоню й вийшла з палати. Серце моє билося шалено… Невже я закохалася? Не хочу, це гріх — руйнувати сім’ю. Але серцю ж не накажеш…
Я все частіше заходила до палати Діми, довго з ним розмовляла, особливо у нічні зміни. Ми перейшли на «ти».
У Діми є п’ятирічний син:
– Мій Юрко схожий на свою красиву маму. Знаєш, Віолето, я дуже любив Аллу, все для неї робив. Вона ж, хоч і яскрава жінка, більше всього любить себе. Її егоїзм — наче кислота. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина, – тяжко зітхнув Діма.
– Та ж Аллі далеко їздити, – намагаюся виправдати дружину.
– Кинь це, Віолето! Як кажуть, дружина чоловіка любила — у тюрмі місце купила… А до коханця й на край світу поїде, – Діма роздратувався.
– Спокійної ночі, Дімо. Не роби різких рухів — усе налагодиться… – сказала я, вимкнула світло й вийшла.
Очевидно, Діма страждав: лежить безпомічно в лікарні, а дружина живе своїм життям.
За тиждень я почула крик у палаті.
– Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Йди геть! – кричав Діма на налякану Аллу. Вона зірвалася з місця й вибігла з палати.
– Що сталося? – питаю я.
Діма мовчки відвернувся до стіни, аж трусився під ковдрою…
Минув місяць — Алла так і не приїхала жодного разу.
– Дімо, може, зателефонувати дружині?
– Не треба, Віолетто, ми розлучаємося, – спокійно каже він.
– Через хворобу? Нісенітниця, ти йдеш на поправку!
– Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала, щоб сказати — мовляв, нехай її коханець трохи поживе в нашому домі, раз зі мною все примарно, а їй чоловічі руки потрібні… – Діма замовк.
– Жах… – лише це вихопилося в мене.
Незабаром Алла приїхала з іншим чоловіком, якого я бачила у дворі. Алла провела з ним час й пішла, чмокнувши у щоку.
– Дімо, тебе виписують, – повідомила я.
– Віолетто, хотів спитати… Та ні…
– Дімо, я згодна! Ти ж це хотів сказати, авжеж? – наважилась я.
Діма розповів:
– Віолетто, мені нема де жити. Можна, я поживу у тебе? Алла виходить заміж.
– У мене є дитина. Ти зможеш її прийняти?
– Дитина не перешкода. Я вже люблю її, – Діма подивився мені у вічі так, що я розтала…
Відтоді минуло багато років.
У нас з Дімою двоє спільних дітей і затишне родинне гніздо. Юрко, син Діми, часто нас відвідує з родиною. Моя донька від першого шлюбу живе закордоном. Хоч шлюбу насправді не було – просто молодість…
А Алла не раз виходила заміж, народила сина від іншого, але була байдужою матір’ю — син зростав самотньо, а по смерті Алли його відправили у інтернат…
Ми з Дімою вже літні, але кохаємо одне одного сильніше, ніж у молодості: цінуємо кожен день, кожен погляд, кожне подих… Доля на лікарняному ліжку Пані, от візьміть і догляньте за ним! Я до нього й підійти боюся, не те що
