Без категорії

Коли справжня любов заволодіває тобою, втрачаєш голову

Олено, а не повернемося в село? Я вже три роки в місті, а тут ніби чужак. А на чистому повітрі краще

Це не твій дім Альона з болем оглядала стару хатину, в якій виросла з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже гірко розчарувалася у житті. Чому доля така немилосердна до неї? Бабуся померла, до університету вступити не вийшло — інша дівчина на іспитах, що сиділа поруч, все списала з неї й ще й нашепотіла щось екзаменатору, а той обвинуватив Альону у шахрайстві та видалив із залу. Довести свою невинність було марно. З’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Як тут сперечатися? Після низки невдач з’явилася мати з двома рідними братами та новим чоловіком. Де ж вона була всі ці роки? Альону виховувала бабуся, мати ж залишила її ще зовсім малою й не залишила по собі жодних теплих спогадів. Поки батько працював, мати гуляла, а після смерті чоловіка швидко зібрала речі, лишила доньку на порозі бабусиної домівки, продала батькову квартиру й подалася у світи. Бабуся Рая лише зітхала від безсилля переконати її зупинитись. Мати навідувалась зрідка — востаннє, коли Альоні було дванадцять, привезла семирічного Святослава і вимагала переписати хату на себе. — Ні, Тамаро! Нічого ти не отримаєш! — твердо відповідала тоді мама. — Помреш — усе одно моє буде! — цинічно заперечувала Тамара й, насупившись, поїхала разом зі Святославом, гупнувши дверима. — Чому ви з нею завжди сваритесь? — питала тоді Альона бабусю. — Бо твоя мати — егоїстка! — гірко зітхала Раїса Петрівна. Бабуся пішла раптово. Лежачи у реанімації, Альоні не дозволяли її відвідувати. Від страху та розпачу вона зателефонувала матері — та не спішила повертатися, але приїхала на похорон. Через три дні після похорону показала дочці заповіт: — Цей дім тепер належить мені й моїм синам! Незабаром приїде Олег. Знаю, що ти з ним не ладнаєш. Поживи поки що у тітки Галі, добре? Альона, приголомшена втратою й несправедливістю, підкорилася. Тетя Галя — сестра батька, була гулящою, в домі постійно з’являлись сторонні люди, деякі й до Альони проявляли зайву цікавість. Дівчина не могла цього терпіти й поділилася всім з хлопцем Павлом. Той запропонував їй переїхати до сімейної однокімнатної квартири: — Не дозволю, щоб якісь дядьки до тебе лізли! Будемо жити разом. Офіційно: ти станеш моєю дружиною й ми разом житимемо у квартирі! Альона ледь не розплакалася від радості та погодилась. Тітка потішилась, а мати ледь не задихнулася від злості: — Заміж зібралася? Подивись, яка хитра! До університету не вступила, то вирішила іншим шляхом влаштуватися! Грошей не отримаєш — дім мій! Нічого ти не діждешся! Павел підтримав Альону. Його батьки прийняли її з добром. Андрій Семенович насторожився: — Чому ж твоя мати так тримається за цей дім? Є ж заповіт, але бабуся раніше відмовлялася його віддавати. Запропонував разом звернутися до нотаріуса. Офіційно оформити спадщину Альона не поспішала, але після візиту дізналася: на неї оформлена дарча — бабуся за життя відписала їй дім! — Заповіт, який показувала ваша мати, був анульований сім років тому, — пояснив нотаріус, — тепер дім — ваша власність. Тамара з донькою та її нареченим вирішила посваритись. Олег пригрозив, що “ноги переламає”. Андрій Семенович попередив про відповідальність, приїхала поліція — і всіх, хто самовільно захопив дім, виселили. Тамара намагалась повернути хоча б частину спадку, але отримала тільки частину коштів з рахунку, про який Альона й гадки не мала. Дім же лишився законній власниці. Альона й Павло одружились. Наступного літа дівчина вступила до омріяного університету, а згодом народила первістка. Вона була щаслива, що поруч опинилися люди, які справді її люблять і цінують. Авторка: Одетта — — Загадка Старенька, але добра хата на околиці була чиста та доглянута. Мало простояла пусткою. “І на тому дякувати!” — подумала Марія. — Чоловіка нині у мене нема й, певно, вже не буде. Я не з тих козачок, хто підкувати може й коня, й хату збудувати самотужки!” Вийшла на ганок, відкрила важкий замок ключами із сумки. *** Чому Марії залишила цей дім баба Люба — загадка. Старенька майже незнайома, хоч і рідня. Певно, хто зна, чим клопочуться думки в таких уже поважних бабусь. Марія була їй чи то правнучкою, чи то троюрідною небогою — так у нас і кажуть. У дитинстві Марія бувала в баби Люби. Та жила сама, допомоги не просила, родичів не навантажувала. І раптом — не стало її. Повідомили Марію телефоном, що у селі Загадка померла бабуся, вона й одразу не згадала об бабі Любі. Але те, що їй заповіли будинок і дванадцять соток землі, — стало несподіванкою. — Оце подарунок до майбутньої пенсії! — пожартував тоді чоловік, Михайло. — Та до пенсії ще топати й топати! — відмахнулась Марія. — Мені лише п’ятдесят чотири, а доживу до шістдесяти — ще невідомо: її ж знов можуть відтермінувати. Тож це — просто подарунок. Хоча й не розумію, чим заслужила. — А може, продамо? — потирав руки Михайло. *** І добре, що не продали. Через пару місяців після “спадку” в Марії стався ще один “сюрприз” — вже менш приємний. З’ясувалося, що її Михайло їй зраджує. Такий уже вік…

Це не твій дім Оксана з болем оглядає хату, де пройшло її дитинство. Їй вісімнадцять, а вона вже втратила

Без категорії

Коли я була на роботі, чоловік пішов забрати дітей, а коли я прийшла до нього, він не відкрив мені двері.

15.04.2024 Сьогодні на роботі, коли я підготував звіт, до мене підбіг мій чоловік, щоб забрати дітей

Без категорії

015

Відмовилася піклуватися про хвору тітку чоловіка, яка має своїх дітей

Колись давно, коли ми ще жили в одному будинку на Пирогівській вулиці в Києві, я, Тетяна, згадую, як

Без категорії

Бабусі на підхваті: історія Єлени Іванівни, яка все життя була для всіх зручною – і як одного разу вирішила стати зручною для себе

Зручні бабусі Я, Ганна Олексіївна, прокинулася від реготу. Не тихої усмішки, не стриманого хихикання

Без категорії

Час для себе: Віднайди гармонію в бурхливому світі

07.10.2025, середина тижня Будильник розкочувався в шість тридцять, хоча я міг ще трохи спати.

Без категорії

Ніхто з бабусь не може забрати дитину з дитячого садка. Я мушу платити шалені гроші за догляд.

Ні одна з бабусь не може забрати нашого малюка з дитсадка. Тож доводиться витрачати купу гривень на догляд.

Без категорії

0143

— Поки ми продаватимемо квартиру, поживи поки в будинку для літніх людей, — сказала донька Людмила вийшла заміж доволі пізно: довго не щастило, і сорокарічна жінка вже не сподівалася зустріти, за її мірками, гідного чоловіка. Сорокап’ятирічний Едуард виявився ще тим «принцом» — кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким за рішенням суду віддав власну квартиру. Тож Людмилі, після кількох місяців життя по найманих квартирах, довелося привести чоловіка до своєї мами — шістдесятирічної Марії Андріївни. Едік тільки переступив поріг і відразу перекривився, всією своєю зовнішністю показуючи, що йому не до вподоби запах у квартирі. — Пахне старістю якоюсь, — пробурчав він із осудом. — Треба добре провітрити. Марія Андріївна почула ці слова, але вдавала, що нічого не чула. — Де ми будемо жити? — тяжко зітхнув Едік, якому явно не подобалася нова домівка. Людмила метушливо взялася влаштовувати чоловіку комфорт, відвела маму вбік. — Мамо, ми з Едіком займемо твою кімнату, — тихо промовила донька, — а ти поки поживеш у маленькій. У той же день Марію Андріївну цинічно та безцеремонно переселили в маленьке приміщення, яке ледве годилося для життя. Речі довелося перевозити самій, бо зять навіть пальцем не поворушив, щоб допомогти. З цього дня в жінки почалося важке життя: Едік був незадоволений всім — їжею, прибиранням, кольором шпалер. Найбільше його дратував запах — він вважав, що в квартирі пахне старістю, від якої у нього «алергія». Як тільки Людмила з’являлася на порозі, він навмисно закашлювався. — Так більше не можна жити! Потрібно щось вирішувати! — заявив Людмилі розлючений чоловік. — У нас немає грошей винаймати квартиру, — розгублено розвела руками жінка. — Відправ кудись маму, — пробурчав він, скривившись. — Неможливо дихати. — Куди ж я її подіну? — Не знаю, вигадуй! Все одно після її смерті квартира дістатиметься тобі. Просто пришвидшимо цей процес, — спокійно відказав Едік. — Та якось незручно… — Я не розумію, хто тобі дорожчий: вона чи я? Я ж тебе, у сорок років, прихистив. Кому б ти ще була потрібна, стара діва, — тиснув Едік, знаючи, куди бити. — Якщо піду, знову залишишся сама й навряд чи знайдеш когось. Людмила кинула косий погляд на чоловіка й пішла до матері у тісну комірчину. — Мамусю, тобі ж тут, мабуть, не подобається? — делікатно почала розмову дочка. — Ви мою кімнату звільнили? — схвильовано спитала мама. — Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно цю квартиру мені залишиш? — з надією спитала Людмила. — Звичайно. — То давай не будемо тягнути! Я хочу цю продати й купити іншу, у кращому будинку. — Може, цю підремонтуємо? — Треба брати щось більше. — А я куди, доню? — вуста Марії Андріївни затремтіли. — А ти поки поживеш у будинку для літніх людей, — радісно повідомила мама, — але це тимчасово. Потім ми тебе обов’язково заберемо. — Справді? — з надією перепитала жінка. — Авжеж, усе оформимо, зробимо ремонт — і заберемо, — Люда взяла маму за руку. Марії Андріївні не залишилось нічого іншого, як повірити донці й переписати квартиру. Після того, як усе було оформлено, Едік, потираючи руки, сказав: — Пакуй мамині речі! Веземо її у будинок для літніх людей. — Уже? — розгублено спитала Людмила, яку гризла совість. — Чого тягнути? Навіть її пенсія мені не потрібна. Від неї тільки проблеми. Своє життя твоя мати вже прожила, хай нам дасть пожити, — діловито відказав Едік. — Але ж ми ще не продали квартиру? — Роби, що сказав, або залишишся сама, — категорично вимовив він. Через два дні речі Марії Андріївни разом із нею завантажили й повезли до будинку для літніх людей. В дорозі жінка нишком витирала сльози: серце відчувало недобре. Едік не поїхав — сказав, що провітрить квартиру. Маму швидко оформили у будинок для літніх людей, а Люда, ледве попрощавшись, пішла геть. — Доню, ти точно по мене повернешся? — з надією спитала мама на прощання. — Звичайно, мамо, — Люда відвела очі. Вона знала, Едік нізащо не дозволить забрати маму в нову квартиру. Заволодівши квартирою, пара миттєво її продала й купила іншу. Причому Едік записав житло на себе, сказавши, що Люді не можна довіряти. Через пару місяців Люда хотіла заговорити про маму, але чоловік агресивно обірвав її: — Тільки попробуй ще раз згадати про неї — вижену! — пригрозив Едуард, якому не подобались розмови про Марію Андріївну. Люда змовчала, знаючи, що це не жарти. Більше про маму не говорила. Декілька разів хотіла навідатися до мами, але, уявивши її заплакану, не наважувалася. П’ять років Марія Андріївна щодня чекала, що донька повернеться по неї. Але так і не дочекалася. Від туги й самотності вона пішла у вічність. Люда дізналася про це лише за рік, коли Едік виставив її з квартири, і вона згадала про маму. Провину, яка з’їдала жінку, вона вирішила спокутати в монастирі — так і пішла відмолювати свій гріх.

Поки ми продаємо квартиру, поживи в будинку для літніх людей, промовила донька. Леся вийшла заміж надто пізно.

Без категорії

Свекруха вимагала дублікат ключів від нашої квартири і отримала відмову

10 листопада, 2025р. Сьогодні знову довелося вирішувати питання, яке вже давно заполонило наш спокій.

Без категорії

Я впродовж восьми років піклувався про нього. Ніхто мені за це не подякував.

Вісім років я доглядала за ним, а ніхто навіть не подякував. Усі знають, як важко доглядати за хворою людиною.