Без категорії

Коли зникає мужицьке терпіння: історія, як Степан Іванов зі свого подвір’я ледь не пішов у нікуди через дружину й тещу, та як одне добре слово стало кращим за ліки

Вечір був дощовий, коли до мене завітав наймовчазніший та найтерпеливіший чоловік у нашому селі Григорій

Без категорії

0137

«Ми тут поживемо до літа!»: як я вигнала зухвалу родичку чоловіка, змінила замки та повернула спокій у свою квартиру в самому центрі Києва

«Та ми тут поживемо до літа!» як я виставила знахабнілу родину чоловіка і замінила всі замки Субота.

Без категорії

Чоловік не хоче віддати квартиру доньці: спадок від тітки, суперечки в родині та пошук справедливого рішення для дітей у центрі Києва

Тітка моєї дружини залишила їй у спадок квартиру. Квартира невелика, розташована в самому центрі Києва.

Без категорії

015

Чуже весілля: Як Валерій, знаний тамада з Одеси, уперше закохався по-справжньому — але у наречену не ту, про яку всі подумали

Чужа наречена. Валерій користується неабиякою популярністю у Львові. Він ніколи не розміщував оголошень

Без категорії

Ти просто не розумієш своє щастя – Півмільйона? – Карина тричі перечитала сповіщення на екрані телефону, перш ніж цифри набули змісту. – Ти взяв кредит на півмільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, втупившись у свій смартфон. Навіть не підвів голову. – А, це… Так, дрібниці, мамі на ремонт. Ти ж знаєш, у неї труби течуть, паркет здувся, шпалери від сирості відійшли… – Зачекай. – Карина опустилась на край крісла, бо ноги її не тримали. – Ти оформив кредит. На півмільйона. І віддав усе своїй матері. Не сказавши мені ні слова? Дмитро нарешті відірвав погляд від екрана. На обличчі було щире нерозуміння, наче дружина запитує щось очевидне. – Карин, ну це ж мама. Вона сама живе, пенсія маленька. Хто їй ще допоможе? – А поговорити зі мною? – Карина не могла зупинитися, голос зірвався на крик. – Свою думку запитати? Хоч попередити? – Ти б почала сперечатися, – Дмитро знизав плечима. – А мамі було терміново. Чотири роки. Чотири роки вона терпіла цю жінку, яка дзвонила щовечора, щоб дізнатися, чим Діма вечеряв. Яка приїздила без попередження і дорікала нечистотою в квартирі. Яка на кожному сімейному застіллі саджала всіх так, щоб Карина була на далекому кінці столу. – Не перебільшуй, – спокійно сказав Дмитро. – Впораємось. Швидко виплатимо. Сума невелика, подумаєш. Це ж рідня. Сльози потекли самі — гарячі, розгнівані. Карина витирала їх тильною стороною долоні, розмазуючи туш по щоках. – Рідня? А я — рідня? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мати вирішила, що нам треба міняти авто, і ти продав нашу машину без запитання? Як вона викинула мої речі з гостьової кімнати, бо їй «незручно ночувати серед чужого хламу»? Як на мій день народження ви з нею поїхали обирати їй новий холодильник? – То все дрібниці, – відмахнувся Дмитро. – Ти просто втомилася, треба відпочити. Карина дивилась на цього чоловіка — високого, з м’якими рисами, з ямочками на щоках, які раніше здавались такими милими. Тепер вона бачила тридцятирічного хлопчика, не здатного перерізати пуповину. – Впораємось, – повторював він як мантру. – Любов усе переможе. Карина мовчки піднялась і вийшла до спальні. На антресолях лежали дві великі спортивні сумки — ті самі, з якими вона колись сюди переїжджала. Взяла їх, кинула на ліжко й почала відкривати дверцята шафи. Дмитро з’явився хвилин за двадцять, коли перша сумка була вже забита. – Що ти робиш? Карина, це глупо. Ти ж не серйозно? Вона не відповіла. Складала свитери, джинси, білизну. Зняла з полиці коробку з прикрасами — подарунками батьків і подруг, від нього брати нічого не хотіла. – Куди ти підеш? До мами? Вона ж у Львові! Застібнула другу сумку. Перевірила сумочку — паспорт, картка, ключі від маминої квартири, які носила про всяк випадок. – Карина, скажи хоч слово! Ти не можеш мене покинути. Я ж люблю тебе! Вона поглянула на нього довго. Потім взяла сумки і вийшла з квартири. Наступного ранку Карина стояла в черзі до РАЦСу, стискаючи заяву про розірвання шлюбу. За вікном мрячив дощ, важкі хмари висіли низько над дахами, але в середині розливалася дивна тиша. Рішення прийнято. Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Карина підскочила на дивані у подруги Олени, не одразу згадавши, де вона. – Нам треба поговорити, — Дмитро дихав у трубку часто, говорив збивчись. – Я все зрозумів, я змінюсь. Дай мені шанс. Вона скинула виклик. За двадцять хвилин телефон знову задзвонив. – Карина, я не можу без тебе. Ти — сенс мого життя. До ранку надійшло сорок три повідомлення. Кожне — довге, зі слізливими зізнаннями, обіцянками, погрозами. «Якщо ти не повернешся, не знаю, що зроблю». «Мама каже, ти просто вередуєш». «Я чекатиму тебе завжди». За тиждень він став з’являтись біля її офісу. Карина виходила на обід — і натикається на знайому фігуру біля кіоску з хот-догами. Йшла до метро — і бачила його на протилежній стороні вулиці. – Випадково проходив повз, — усміхався Дмитро, коли Карина просила пояснень. – Просто хотів тебе побачити. Одного вечора пролунав дзвінок у двері квартири Олени. Карина відкрила, не глянувши у вічко — чекала кур’єра з піцою. На порозі стояв Дмитро з букетом червоних троянд. – Один шанс, — прошепотів він. Більше не прошу. Карина мовчки зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили викликати поліцію. Вона навчилася жити з цим — як живуть з хронічним болем. Не читати повідомлень, не відповідати на дзвінки з незнайомих номерів, не озиратись на вулиці. Перейшла на дистанційну роботу, переїхала у віддалений район, куди Дмитра навряд чи закине випадково. Розлучення оформили за три місяці. Карина вийшла з суду з офіційним папером і розплакалася просто на сходах — не від смутку, а від полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Карина звикла звіряти кожне рішення з кимось, навіть якщо той все одно дія примусом. Тепер вона могла купити будь-який йогурт, не думаючи, чи схвалить це Олена Петрівна. Могла дивитися будь-який фільм, не слухаючи: «Нормальні жінки такого не дивляться». Могла дихати. Записалась на курси англійської — давня мрія, яку Дмитро вважав «марною витратою грошей». Почала ходити на йогу на світанку, коли Київ тільки прокидається. З’їздила на вихідні до Івано-Франківська, без планів, просто гуляла і їла медівник. Через півроку дзвінки припинилися. Повідомлення — теж. Карина ще місяць чекала підступу, потім зрозуміла: можна нарешті розслабитися. Влаштувалася у маркетингову агенцію — яскравий офіс, цікаві проекти. Життя налагоджувалось. Андрія вона зустріла на корпоративі, куди її затягла колега Маша. – Це наш головний програміст, — представила Маша стрункого хлопця у стильних окулярах. – Андрій, знайомся — Карина з маркетингу. Він потиснув їй руку — міцно, але ніжно. Усміхнувся просто, без показної ефектності. – Теж тікаєте від караоке? – спитав він, киваючи на сцену, де фінансовий директор фальшиво виводив «Квіти України». – Бережу нерви, – підморгнула Карина. Вони проговорили весь вечір: про книги, подорожі, дивні життєві збіги. Андрій більше слухав. Ставив запитання і чекав відповіді, не перебиваючи, не повчаючи. Дізнавшись про її розлучення, тільки кивнув — і змінив тему. Через півроку вони з’їхалися, обрали квартиру в центрі Києва. Невелику, світлу, з високими стелями і видом на затишний двір. – Тобі правда подобається ця квартира? – спитала Карина, коли оглядали житло. – Може, ще пошукаємо варіанти? – А тобі подобається? – перепитав Андрій. – Дуже. – Тоді беремо. Такі дрібниці — право на свою думку, яку враховують — виявлялись значно важливішими за гучні слова про любов. Він освідчився на даху їхнього будинку, коли сонце заходило над горизонтом, фарбуючи небо у рожеве. Дістав маленьку коробочку: всередині блищало кільце з діамантом. – Я не майстер промов, — зізнався Андрій. – Але хочу прокидатись поряд із тобою щодня. Якщо ти готова терпіти мій храп і любов до поганого кави. Карина засміялась крізь сльози і кивнула. Той травневий вечір починався звичайно. Андрій затримався на роботі — горящий дедлайн у коді. Карина готувала пасту, наспівуючи під радіо, коли раптом пролунав дзвінок у двері — різкий, наполегливий, вимогливий. Вона глянула у вічко — і відскочила. На сходовому майданчику стояв Дмитро. Блідий, із темним колом під очима, у м’ятій сорочці. Два роки. Два роки тиші — і він тут. – Карина, відкрий! — кулак Дмитра гупав у двері. – Я знаю, що ти там! Треба поговорити! Вона схопила телефон, набрала номер Андрія. Занято. – Ми ж любимо одне одного! — кричав Дмитро крізь двері. – Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері затряслися — він навалився тілом, наче хотів вибити. Карина вперлась спиною у двері, ноги притисла до підлоги. – Йди геть! — закричала вона. – Викличу поліцію! – Ти моя дружина! — голос зірвався на вереск. — Була моя і будеш! Два роки я чекав, поки ти одумаєшся! Два роки! – Ми розлучені! Все скінчено! – Нічого не скінчено! — він знову штовхнув двері, Карина ледве втримала. – Я змінився! Мама каже, ти сама свого щастя не розумієш! Відкрий, поговоримо! У вічко було видно його лице — перекошене, одержиме. Це був не той, із ким вона колись ділила ліжко. Карина набрала три цифри. – Діма! Один дзвінок — і тут буде поліція. Іди геть. Зараз. Дмитро завмер. Кілька секунд мовчав. Потім різко розвернувся і попрямував до сходів. Десь внизу грюкнула двері. Карина сповзла по стіні на підлогу. В голові шуміло. Лише через півгодини змогла зв’язатися з Андрієм. Заяву в поліцію прийняли наступного дня. Дільничний вусань записав усе, вислухав історію й кивнув. – Розберемось. Проведемо бесіду. Що він сказав Дмитру — Карина не знає. Але після цього колишній не з’являвся. Ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей. Весілля вони відгуляли на початку червня, в маленькому заміському ресторані під Києвом — лише двадцять друзів. Жодного пафосу, ні родичів нареченого, які б вимагали «по традиції». Карина стояла перед Андрієм у простій білій сукні, стискаючи його теплі руки. За вікном шелестіла береза, пахло квітами й свіжою травою. – Чи згодна ти… – почав ведучий. – Згодна, – перебила Карина, і всі гості засміялися. Андрій одягнув їй обручку — тоненьку, золоту, з гравіюванням всередині. Три слова: «Назавжди з тобою». Карина підняла погляд на чоловіка, з яким мала звершувати життя. Не мамин синок, не одержимий переслідувач. Просто той, хто вміє слухати, поважати, любити. Попереду чекало життя, в якому її думка мала вагу… Ти просто не розумієш свого щастя

Ти просто не розумієш свого щастя П’ятсот тисяч? Катерина втретє перечитує повідомлення на екрані

Без категорії

Гіркота на дні душі: «Інтернат за тобою вже давно плаче! Забирайся з нашої родини!» — кричала я на надриві, кидаючи в обличчя ці слова своєму двоюрідному брату Дімі, якого в дитинстві любила до нестями… Від золотих кісок і творчих талантів — до зради, крадіжок і чужої байдужості. Як сирота з пшеничним волоссям та волошковими очима став руйнівником спокою в добрій українській сім’ї, а гіркий слід від тієї історії не зітреться навіть через десятиліття…

ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ За тобою вже давно інтернат «плаче»! Збирайся геть з нашої родини! кричала я, голос

Без категорії

0372

Друзі прийшли на новосілля з порожніми руками до щедро накритого столу – і я зачинила холодильник: як я нарешті відмовилася годувати халявщиків, які вважали мою гостинність за належне

Друзі прийшли з порожніми руками до накритого столу, і я зачинив холодильник Сергію, ти певен, що трьох

Без категорії

Поштова марка: як зради чоловіка та пристрасне кохання змінили життя Катрі, а її донька Соня відкрила справжні почуття після зради сім’ї — сімейна драма з душею у стилі українського роману

ПОШТОВА МАРКА Марко залишив Олену, мама тяжко зітхнула. Та як це? я не втямив. Я й сама не розумію.

Без категорії

Перше кохання не забувається: історія Прохора, метро Київ, несподівана зустріч з травницею Маріяною та шлях до рідної домівки

Зовсім забути не вдалося Щодня я повертався з роботи додому спершу київське метро, потім маршрутка, і

Без категорії

020

Воскресний татко. Оповідка.

Де ж моя донька? ледь не кричала Соломія, відчуваючи, як поширюється в тілі холод, а зуби цокотять чи