Без категорії

Роки потому я була тихою тінню між полицями величезної центральної бібліотеки Києва

Багато років я була тихою тінню між стелажами Великої міської бібліотеки у Львові. Мене ніби не помічали;

Коли материнське серце не спить: як дзвінок серед ночі, поранена вівчарка на дорозі та життєвий урок змінили ставлення сина до бездомних тварин, а вся багатоквартирна вулиця здивувалась справжньому добру Марії Олегівни з Києва

3:00 ночі. Я лежу у темряві, як раптом мій старенький мобільний, що лежав на тумбі біля ліжка, почав

Без категорії

031

Не витримала: Історія Віри, яка подала на розлучення за кухлем чаю, не дочекавшись щастя, й зрозуміла це, коли Артур отримав спадок, забрав синів і побудував нове життя з люблячою Любою – а Віра все ще не втрачає надії повернути минуле, мріючи про гроші та колишню сім’ю, хоча тепер діти і чоловік щасливі без неї

Не дотерпіти Я подаю на розлучення, тихо і майже буденно сказала Соломія, простягаючи чоловікові чашку узвару.

Без категорії

013

Усе, що робиться — на краще Інга Вікторівна — мама Влади, ліпила доньку «під себе», і Влада у всьому її слухалась. Мати вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки слідувати чітко її настановам. — Владо, — суворо казала Інга Вікторівна, — щоб досягти в житті таких же результатів, як і я, ти повинна йти дорогою, яку я тобі вказую, ні кроку вбік. Сподіваюся, ти мене зрозуміла і запам’ятаєш це на все життя? — Так, мамо, — відповідала дочка. Влада любила свою матір, тож старалась до неї дослухатися і не хотіла її розчаровувати. А мама хотіла бачити в доньці ідеальну міс Перфект. Але чим більше старалася донька, тим менше в неї виходило. Дитина є дитина — Влада з дитинства щось мазала, рвала, падала й розбивала. Але в школі навчалась дуже добре: знала, якщо принесе «трійку», для її мами — трагедія. — Владо, сором і ганьба. Як ти могла отримати «трійку», ти що, нас із татом не поважаєш? Не позорься, будь ласка, і швидко виправляй! — Добре, мамо, — слухняно казала донька, хоч і пробувала заперечувати: — Мамо, у мене лише одна трійка, випадково… — Неважливо, доню… Ти маєш бути кращою і розумнішою за всіх! Влада переживала, але швидко виправляла оцінку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю, як і мусило бути. Інга Вікторівна була задоволена, коли донька легко вступила до Київського університету. — Ну молодчинка, доню, пишаюся тобою, — таки сказала якось мама, — маєш і далі так продовжувати. У Інги Вікторівни був будівельний бізнес — зовсім не «жіноча» справа, але вона так чітко керувала і контролювала, що навіть досвідчені чоловіки-бізнесмени дивувались її сталевому характеру. Вона навіть не сумнівалась: по закінченню університету влаштує дочку поруч із собою. Влада дуже хотіла звільнитись від маминої опіки, подихати на повні груди, думала навіть вступати до вишу в іншому місті, але марно. — Доню, ти мусиш бути під моїм наглядом і контролем, — рішуче заявила мама. — За яким іншим містом, у Києві свій університет, тут і вчись! Звісно, Влада не могла заперечити. На третьому курсі Влада закохалася по-справжньому. До того спілкувалась із хлопцями, інколи таємно від мами, але це не було серйозно. Гоша — синьоокий блондин з чарівною посмішкою — підкорив її серце. Він навчався у паралельній групі також на третьому курсі. Влада і в університеті вчилася на відмінно, а йому навчання давалося важко, особливо не любив курсові. Одного разу він зупинив Владу в коридорі: — Владо, допоможи з курсовою, зовсім заплутався… — Добре, допоможу, — погодилась, бо Гоша їй подобався. Відтоді Влада постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй любов’ю та дозволяв любити себе. Зустрічались, гуляли, ходили до кінотеатру та кав’ярні. Інга Вікторівна щось запідозрила й запитала напряму: — Доню, що, закохалася? — Звідки ти знаєш? — здивувалась та. — У тебе й на лобі написано… Познайом мене з ним, мушу знати, що це за «птах і якого польоту». Влада запросила Гошу додому, батьки з ним познайомились, навіть Інга Вікторівна не прискіпувалась. Коли хлопець пішов, мама сказала: — Яка любов, Владо? Хлопець тебе просто використовує. Інтелектом не блищить, і поговорити ні про що, що ти в ньому знайшла? — Це неправда, мамо, — вперше заперечила дочка. — Гоша — цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Ти просто його «задавила» своїм інтелектом, не всім же такими бути, і молодий він ще! — Доню, він тобі не пара, — наполягла мама. Влада вирішила наполягти на своєму: — Мамо, прости, але що б ти не казала, я все одно буду його любити і зустрічатися з ним. Інга Вікторівна здивовано подивилась на доньку й роздратовано махнула рукою. — Колись зрозумієш: твій Гоша — сіра миша… Влада таки відстояла своє й після університету вийшла за Гошу заміж, тішачись, що мама помилилась щодо нього. Життя показало: звичайні «трійочники» часто досягають більшого й стають успішнішими, ніж відмінники. Так сталося і з Гошею: після закінчення він знайшов престижну роботу, поки Влада працювала під крилом матері. У Гоші була своя квартира — ще під час навчання подарували батьки, тож після весілля Влада раділа, що позбулася материнської опіки, але рано раділа. На роботу мама взяла дочку до себе. Якось Гоша прийшов додому й повідомив: — Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, з випробувальним терміном. Але я докладу всіх зусиль. Через три місяці його затвердили на посаді. Гоші не подобалось, що дружина, маючи «червоний диплом», досі працює під крилом матері. — Владо, працюючи з мамою, нічого ти в житті не досягнеш, час вийти з-під її контролю, — бурчав чоловік. — Ти так і залишишся підкаблучницею. Вона — стервозна, ти — м’яка. Це було боляче, але Влада й сама розуміла: це правда. Згодом Гоша припинив докоряти, але це не полегшувало її становища. Він ставав усе байдужішим, замкнутішим, а Владу це влаштовувало: мовчить — і добре. Минув ще рік, і одного вечора чоловік повідомив: — Я зустрів іншу. Я її люблю. Йду від тебе. Вона — справжня… Вперше в житті Влада втратила контроль: кричала, сварилась, навіть розбила тарілку й кинула його телефон об стіну, порвала кілька сорочок — а потім заспокоїлась. Чоловік мовчки дивився, а потім промовив: — Бачу, у тобі таки є характер. Шкода, що дізнався пізно, й пішов. — Ненавиджу! — тихо сказала вона, зібрала речі, зняла квартиру й пішла. Інзі Вікторівні нічого не сказала, бо знала, що та відповість. Місяць і більше вдавалося приховувати від мами справжнє становище. Але материнський погляд помітив зміни. — Владо, що з тобою? Очі потьмяніли, ходиш, як тінь. У вас з чоловіком проблеми? — З чого ти взяла? Немає у мене вже чоловіка. — Боже, так і знала, він тебе покинув. Коли це сталось? — Ще у квітні… — І ти мовчала стільки часу? Влада зітхнула. Перебивати маму не могла й терпляче слухала потік звинувачень у свій і в Гошин бік. — Я тебе попереджала. Добре, хоч не стала його служанкою. Яке щастя, що у вас не було дітей. Надалі прислухайся до моїх порад, зрозуміла? — Мамо, що не робиться — все на краще, — несподівано відповіла Влада, стала й додала: — Більше у тебе не працюю, набридло все… — і вийшла з кабінету. Інга Вікторівна залишилась приголомшена. Влада вирішила втекти від материнського контролю, знала — далі буде гірше. Тепер щодня чула б повчання й не змогла б і кроку ступити самостійно. Вона йшла не поспішаючи, сама не знала куди — сіла в трамвай, на своїй зупинці вийшла й тут же впала. Нога потрапила в ямку. Охнула й сіла. — Тільки цього ще мені не вистачало… — подумала, скривившись від болю. — Що з вами? — підійшов молодий чоловік, бо трамвай уже поїхав. Він допоміг підвестись, на ногу було боляче ставати. — Боляче? — співчутливо запитав. — Дуже, — морщилась вона. — Тоді тримайтесь за шию, — він легко підняв її й доніс до своєї автівки. — Поїдемо в лікарню, раптом перелом… — Я — Женя. А вас як звати? — Влада. У лікарні з’ясувалось: перелому немає, лише вивих. Добре перебинтували, проконсультували й відпустили додому. Женя дочекався, відвіз додому. — Дайте свій номер телефону, — ввічливо попросив, — раптом знадоблюсь. Влада не пручалась. Наступного дня Женя зателефонував: — Що вам із собою привезти, як там нога? — Сік і фрукти, і ще хліба немає, — сказала. За деякий час подзвонили у двері. Влада довго пробиралася. Женя зайшов із двома великими пакетами. — О Боже, навіщо так багато? — Ми святкуємо наше знайомство, якщо не проти! Я все допоможу, а то й зроблю сам. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — зовсім не була проти, з Женею було легко. Женя накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік — спиртного не було. Сказав одразу: він не вживає. Вечір минув чудово. Через чотири місяці Влада з Женею одружилися, а за рік у них народилася донька Ксюша. Коли її запитували, де знайшла такого гарного чоловіка, Влада жартома відповідала: — Він мене просто підібрав на вулиці… Не вірите? Запитайте у нього! Дякуємо за прочитання, підписуйтесь і підтримуйте нас! Бажаємо щастя у вашому житті! **Усе, що робиться — на краще**

Все, що не робиться на краще Олена Степанівна була мамою Соломії, власноруч ліпила з доньки своє відображення

Без категорії

016

Не з тими зустрічаємось, не за тих одружуємось: життєвий шлях Віри — від бабиного царства до власного щастя в українській родині

Не тих зустрічаємо, не за тих виходимо Дорога життя йде через дивні сади і покручені стежки, а долі втекти

Без категорії

Заміж уже хочеться, аж нестерпно! Чи знайде українська докторка філології своє жіноче щастя, коли за плечима складний розлучення, дорослий син, мама з усталеними традиціями і несподіваний роман з колишнім студентом — східним красенем Вадимом? Правдиві перипетії сучасної київської інтелігентки Алли: ніжність, розчарування, вибір між собою, родиною і любов’ю без гарантій— а також чи варто повертатись до того, кого колись вже пробачити не могла?

Давно мріяв записувати свій досвід, думки, на папір. Цей запис трошки відбиток життя, хочеться його залишити

Без категорії

028

Розрив за замовчуванням — Все буде добре, — тихо прошепотів Вова, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. Він глибоко вдихнув, видихнув і натиснув на дзвінок. Вечір обіцяв бути непростим, але інакше й бути не могло: знайомство з батьками — справа серйозна… Двері відчинились майже одразу. На порозі стояла Алевтина Олексіївна. Вона була бездоганна — волосся укладене в охайну зачіску, строге синє плаття, легкий макіяж. Її погляд ковзнув по Лері, затримався на кошику з печивом, а потім вона ледь помітно стиснула губи. Цей рух був майже непомітним, але Лера його відзначила. — Проходьте, — вимовила Алевтина Олексіївна без особливого тепла, поступаючись місцем, щоб вони зайшли. Вова крокнув у квартиру, намагаючись зайвий раз не дивитись на маму, а Лера, переступаючи поріг, обережно тримала кошик. Квартира зустріла їх приглушеним світлом і тонким ароматом ладану. В домі було затишно, але все здавалося надто ідеальним: на місці кожна річ, жодної випадкової дрібниці. Здавалося, що кожен предмет промовляє про порядок і контроль. Алевтина Олексіївна провела гостей у простору вітальню з великим вікном, накритим щільними кремовими фіранками. У центрі — масивний диван, поруч — темний журнальний столик. Вона жестом запросила їх сідати. — Чай? Кава? — спитала вона, так і не поглянувши на Леру. В її голосі лунала рівність, не емоція, а формальність гостинності. — Я б з радістю випила чаю, — чемно промовила Лера, стараючись, щоб її голос звучав спокійно і приязно. Вона поставила кошик на столик, акуратно розв’язала стрічку і прочинила кришку — уся кімната сповнилася запахом домашнього печива. — Я принесла печиво. Власноруч пекла. Якщо бажаєте… Алевтина Олексіївна на мить зупинила на кошику погляд, тоді кивнула: — Добре, — сказала і пішла до кухні. — Зараз принесу чай. Поки вона готувала чай, в кімнаті запанувала тиша. Лера уважно розглядала квартиру — все виглядало дорого, охайно, але водночас чужо й недосяжно, майже як у музеї. Невдовзі господиня принесла піднос. На ньому — вишукані фарфорові чашки з тонким візерунком, срібний чайник і тарілка, на якій печиво акуратно розкладене по колу. Вона обережно розлила чай і сіла навпроти, склавши руки на колінах. — Отже, Валерія, — розпочала Алевтина Олексіївна, уважно дивлячись на дівчину. Її погляд ковзав по Лериному обличчю, відзначав зачіску, вираз очей, навіть те, як вона тримала чашку. — Вова розповідав, що ви навчаєтеся на виховательку, так? — Так, я на третьому курсі, — кивнула Лера, роблячи зусилля, аби зберігати спокій. Вона поставила чашку на столик, щоб руки не тремтіли. — Мені дуже подобається робота з дітьми. Мені здається, що це дуже важливо — допомагати їм розвиватись, бачити, як вони ростуть і вчаться новому. — З дітьми, — повторила мати з легкою іронією, піднімаючи брову. — Це непогано. Але ж виховательки заробляють зовсім небагато, ви ж розумієте? У наш час треба думати про майбутнє, про стабільність. Вова відразу заговорив: — Мамо, навіщо одразу про гроші? — його голос був трохи голоснішим, ніж планував, але тут же пом’якшився. — Лера любить свою справу, це головне. А матеріальне — ми впораємося, головне, що ми разом. Мати кивнула, решта її відповідей лунала спокійно, навіть надмірно виважено. Вона ніби вимірювала поглядом Леру, перевіряючи, наскільки серйозно та налаштована на майбутнє. Лера збиралася з думками перед кожною відповіддю. Вона чесно розповідала про свої плани працювати у дитсадку, проходити додаткове навчання, можливо, спеціалізуватись на роботі з особливими дітьми. Чому вона не хоче просто “пристосуватись” — не тому, що не розуміє реальності, а тому, що не готова зраджувати себе, свої цінності, навіть заради прибутку. — Цікава позиція, — схвально-іронічно відгукнулася мама Вови. — А ви ніколи не думали про професію, в якій можна заробити більше? З вашими здібностями у тому ж маркетингу чи продажах ви б мали зовсім інший рівень зарплати. Перед Лерою вималювалась чітка картина: тут цінують виключно бажання досягти “стабільності”, і в першу чергу — фінансової. Лера не знітилася, і навіть наважилась запитати: — А ви чим займаєтесь? Мати Вови несподівано розгубилась, проте швидко оговталась: — Я не працюю. Мій чоловік забезпечує родину, а я займаюсь домом, підтримую лад. Це теж — нелегка справа. Лера відчула у собі впевненість: — Тоді чому ви вважаєте, що я маю на перше місце ставити зарплату, якщо ви самі обрали інший шлях? Я не хочу, щоб Вова мене утримував! В атмосфері повисла напружена тиша. Вова переміщався з ноги на ногу, не знаючи як себе повести, а мама вже звернулася до сина, наполягаючи на тому, що саме на ньому — відповідальність за майбутнє. Далі розмова дедалі більше перетворювалась на суперечку про те, хто що має “віддати” — свої мрії чи свої принципи. Врешті Алевтина Олексіївна поставила питання руба: чи готовий Вова проміняти свої мрії на стабільність заради Лери? Але й Лера не поступалася: чому саме вона має йти в ущерб собі? Відповіді не з’явилося. Гості пішли додому, незважаючи на формальну вдячність за чай, з гірким присмаком незадоволеності, самотності, відчуження. Доля їхнього стосунку виявилась у підвішеному стані — хтось відстоював “правильне”, хтось — своє серце, але розрив уже стався. Іноді він стається за замовчуванням. *************** Наступні дні Лера не брала слухавку — їй треба було осмислити те, що сталося, зрозуміти, чи варто боротися. Її заполоняла до болю знайома думка: “Навіть якщо залишимось разом, я завжди буду на другому плані — після його мами”. Вова рано чи пізно таки приходить, але розмова не приносить полегшення. Він не може суперечити матері, не може підтримати Леру повністю. Розрив, який стався ніби сам по собі, тепер був неминучий. Але Лера вже відчуває себе вільною: їй не треба вже доводити свою цінність — ні його мамі, ні йому. Назавтра на вулиці, під українськими жовто-блакитними вогнями, Лера тихо сміється сама до себе. Вона йде далі — у своє завтра.

10 жовтня Все буде добре, тихо прошепотів Остап, намагаючись говорити впевнено, хоч у душі калатало й трясло.

Без категорії

059

Пробачення не буде: несподіване повернення матері, зруйновані мрії про родину та вибір між минулим і майбутнім — історія Віки, яка відмовилась від прощення навіть заради кохання

Чи ти колись замислювалась над тим, щоб знайти свою матір? Питання було настільки несподіваним, що мою

Без категорії

Хіба винна орхідея? — Поліно, забирай цю орхідею, бо інакше я її викину, — Катя недбало взяла з підвіконня прозорий горщик із квіткою й простягнула мені. — Ой, дякую, подруго! А чим же тобі не догодила ця орхідея? — дивувалась я, адже на підвіконні стояли ще три розкішні, доглянуті орхідеї. — Цю квітку подарували моєму синові на весілля. А ти ж знаєш, чим усе закінчилось… — Катя важко зітхнула. — Знаю, що твій Денис розлучився, не проживши у шлюбі й року. Не питаю про причину — здогадуюсь, вона була серйозна. Денис же обожнював Таню, — я не хотіла роз’ятрювати незаживу рану подруги. — Якось розповім тобі, Полю, чому вони розійшлись. А зараз важко згадувати, — Катя замислилась і заплакала. Я принесла «вигнану» і «відкинуту» орхідею додому. Чоловік співчутливо глянув на «нещасну» квітку: — Навіщо тобі цей замориш? В цій орхідеї немає життя. Навіть я це бачу. Не витрачай час. — Я хочу її виходити. Дам їй трохи любові й турботи. Упевнена, ще будеш милуватись цією орхідеєю, — мені дуже хотілось «вдихнути» життя у бідний, зболілий цвіток. Чоловік жартома підморгнув: — Хто ж від любові відмовиться? За тиждень подзвонила Катя: — Поліно, можна до тебе в гості? Не можу носити цей тягар у собі. Хочу тобі все розповісти про невдалий шлюб Дениса. — Катю, приїжджай, без вагань. Я чекаю, — я не могла відмовити подрузі. Катя мене підтримувала, коли я важко розлучалась з першим чоловіком, коли не знаходила спільної мови з другим… Та й дружимо ми давно. Катя приїхала вже за годину. Зручно вмостилась на кухні, налила собі сухого вина, я заварила каву, почастувала чорним шоколадом, і потяглась довга розмова про життя… — Я й не здогадувалась, що моя, вже колишня, невістка здатна на таке. Денис і Таня прожили разом сім років. Денис довго приглядався до цієї дівчини. Заради Тані залишив Аню. А я так любила Анюту — справжня домашня, затишна дівчина, я донечкою її кликала. А тут з’явилась така красуня Таня — Денис наче з розуму з’їхав, буквально мавпою крутився біля неї. Любов до Тані ніби спопеляла його. Про Аню наче забув… Згідна, у Тані зовнішність — хоч на обкладинку глянцю. Денису подобалося, коли його друзі захоплено зітхали, дивлячись на неї, прохожі оглядалися… Дивно було, що за сім років у них не було дітей. Думаю, син хоче все правильно зробити — одружиться, а там і дітки підуть. Денис не любить про особисте розповідати, та ми з чоловіком у його справи не втручалися… Син поставив нас перед фактом: — Тату, мамо, я одружуюсь з Танюшкою. Уже подали заяву в РАЦС. Буде гучне весілля. Грошей не пошкодую! Ми зраділи — нарешті, офіційна сім’я. Денису вже ж тридцять… Уявляєш, Полю, дату весілля довелося двічі переносити: то Денис захворів, то я в затяжному відрядженні… Думала собі: не до добра це… але йому нічого не казала. Бачу — щасливий. Навіщо ж псувати настрій? Ще й вінчатися з Таню хотів… Але й тут не склалося, отець Святослав поїхав у село. А Денис хотів тільки у нього… Словом, усе валилося… Зіграли гучне весілля. Ось, дивись на фото: бачиш цю орхідею? Квітуча, розкішна, листя — як у солдатика… А зараз? Самі «хусточки» лишились… …Денис з Танею збирались у весільну подорож — у Париж. І тут проблема: Таню не випустили за кордон — за якийсь величезний штраф. Прямо в аеропорту молодят розвернули. Денис не звертав уваги на лихі знаки — мріяв про сім’ю. …Але раптом Денис тяжко захворів. Ліг у лікарню. Стан — безнадійний. Всі руки опустили. Таня походила тиждень — і заявила: — Пробач, але чоловік-інвалід мене не влаштовує. Я подала на розвід. Уяви, Полю, як моєму Денису було лежати на ліжку, не рухаючись? А він спокійно відповів: — Я тебе розумію, Танюша. Не перешкоджатиму. От і розлучились. А син мій — одужав! Знайшли доброго лікаря, Петра Богдановича — він Дениса за пів року підняв. Організм молодий, сказав, впорається. Подружилися ми з його сім’єю. А у нього дочечка, Маша, двадцятирічна, добра, хоч і невисока на зріст… Денис спочатку носа вернув: — Якась дрібненька. І некрасива. — Синочку, з лиця воду не п’ють… Твоя попередня — була красуня. А краще бути щасливим у простоті, ніж гарно мучитись… …Не міг син забути Таню, але й зрада боліла. А Маша без тями закохалась у Дениса, бігала за ним… Ми вирішили, що треба зблизити молодих. Разом поїхали на природу. Денис був сумний, мов у воду опущений… Машу зовсім не помічав… Кажу чоловікові: — Даремно затіяли сватання. Думає ще про Таню. …Минуло кілька місяців. Дзвінок у двері. Денис із тією самою орхідеєю: — Ось, мамо, залишки минулого щастя. Робіть із квіткою, що хочете. Мені не потрібна. Я неохоче її прийняла і зненавиділа… Начебто ця квітка винна в горі сина. Сховала подалі від очей, не поливала… Нещодавно зустріла сусідку: — Катю, бачила твого Дениса з маленькою дівчиною. Колишня жінка статніша й красивіша була… Я не повірила: невже таки з Машею? — Прошу любити й шанувати — ми з Машею тепер чоловік і дружина, — Денис ніжно тримав за руку свою тендітну дружину… Ми з чоловіком переглянулись: — А весілля? Гості? — Не потрібно цього шуму. Тихо зареєструвались, отець Святослав нас повінчав. Тепер ми назавжди разом. Відвела сина набік: — Денисе, а ти хоч полюбив її? Чи не образиш Машу? Може, це помста Тані? — Ні, мамо, не мщу нікому. Вже відболіло — жінка та для мене минуле. А щодо кохання… Світ Марини з моїм співпав. От і вся історія, Полю… Катя виговорилась… …Після тієї душевної розмови ми з Катею не бачилися майже два роки: клопоти, турботи… А орхідея ожила — розквітла рясно й вдячно. Квіти теж уміють віддячити за турботу. Зустрічаю Катю в пологовому будинку: — Привіт, подруго! Як ти тут опинилась? — Маша народила двійню. Сьогодні виписують, — радісно посміхається Катя. Неподалік чекають онуків Денис і Катин чоловік. Денис тримає букет червоних троянд. На порозі з’явилася щаслива, хоч і втомлена, Маша, за нею медсестра несе два «живих» згортки… Слідом іде донька з новонародженою правнучкою… А тут і Таня — благає Дениса пробачити й почати знову… …Чашку склеїти можна, а от пити із неї вже не вдасться…

ЧИ ОРХІДЕЯ ВИННА? Поліна, забирай цю орхідею, інакше я її викину, Катерина недбало взяла з підвіконня

Без категорії

0267

Чоловік запропонував віддати нашу спальню його батькам на всі свята, а нам із ним спати на підлозі: сімейна гостинність чи межа самопожертви? Історія про ортопедичний матрац, радикуліт, готель і ціну власного комфорту по-українськи

Ти ж розумієш, що в тата радикуліт? Йому на дивані категорично не можна, потім розігнутись не зможе.