Без категорії

«Мені довелося поставити окремий холодильник, щоб мама не забирала мої покупки»: історія Анни, яка попри абсурдну ситуацію не може продати квартиру через спротив матері. Молодій жінці довелося роками терпіти нерозуміння та вимоги домочадців, платити за комуналку та ховати продукти під замком, бо мама і вітчим переконані, що дочці слід усе ділити з сім’єю.

Мені довелося поставити окремий холодильник, щоб мама не забирала мої продукти. Це здається смішним

Без категорії

010

ДОЛЯ НА ЛІКАРНЯНОМУ ЛІЖКУ: – Дівчино, ось тримайте продукти й доглядайте за ним! Я й підійти боюся, не те що з ложечки годувати, – різко кинула пакунок на ліжко, де лежав її хворий чоловік, дружина пацієнта. – Не переживайте так! Ваш чоловік обов’язково одужає. Йому потрібен ретельний догляд, я допоможу Дмитру стати на ноги, – мені, як медсестрі, не вперше доводилося заспокоювати дружину пацієнта з туберкульозом. Дмитра привезли у важкому стані, але шанси вижити були високі. Пацієнт прагнув жити, а це вже половина успіху. Шкода, що дружина Дмитра, Алла, не вірила у медицину та ніби вже заздалегідь відрікалася від чоловіка. Наперед зазначу: через багато років їх син Юрко теж захворіє на відкриту форму туберкульозу, й Алла одразу поставить на ньому хрест. Та Юра виживе й одужає. Дмитро, попри важкий діагноз, жартував, сміявся та прагнув швидше повернутися додому. У селищі, де жила його сім’я, не було тубдиспансеру, тому Алла рідко відвідувала чоловіка. Мені було шкода молодого чоловіка — занедбаний, у старому одязі, без тапочок. – Дімо, а якщо я вам дещо з речей принесу? Ви ж навіть у туфлях ходите, тапочок нема. Приймете від мене гостинця? – жартувала я. – Від вас, Віолетто, навіть отруту, як ліки, прийму. Але прошу, не треба нічого. Дайте мені видужати, а там… – Діма ніжно взяв мене за руку. Я обережно вивільнила долоню й вийшла з палати. Серце моє билося шалено… Невже я закохалася? Не хочу, це гріх — руйнувати сім’ю. Але серцю ж не накажеш… Я все частіше заходила до палати Діми, довго з ним розмовляла, особливо у нічні зміни. Ми перейшли на «ти». У Діми є п’ятирічний син: – Мій Юрко схожий на свою красиву маму. Знаєш, Віолето, я дуже любив Аллу, все для неї робив. Вона ж, хоч і яскрава жінка, більше всього любить себе. Її егоїзм — наче кислота. Тепер за мною доглядаєш ти, чужа людина, – тяжко зітхнув Діма. – Та ж Аллі далеко їздити, – намагаюся виправдати дружину. – Кинь це, Віолето! Як кажуть, дружина чоловіка любила — у тюрмі місце купила… А до коханця й на край світу поїде, – Діма роздратувався. – Спокійної ночі, Дімо. Не роби різких рухів — усе налагодиться… – сказала я, вимкнула світло й вийшла. Очевидно, Діма страждав: лежить безпомічно в лікарні, а дружина живе своїм життям. За тиждень я почула крик у палаті. – Щоб я тебе тут більше не бачив, шльондро! Йди геть! – кричав Діма на налякану Аллу. Вона зірвалася з місця й вибігла з палати. – Що сталося? – питаю я. Діма мовчки відвернувся до стіни, аж трусився під ковдрою… Минув місяць — Алла так і не приїхала жодного разу. – Дімо, може, зателефонувати дружині? – Не треба, Віолетто, ми розлучаємося, – спокійно каже він. – Через хворобу? Нісенітниця, ти йдеш на поправку! – Пам’ятаєш, як я вигнав Аллу? Вона тоді приїхала, щоб сказати — мовляв, нехай її коханець трохи поживе в нашому домі, раз зі мною все примарно, а їй чоловічі руки потрібні… – Діма замовк. – Жах… – лише це вихопилося в мене. Незабаром Алла приїхала з іншим чоловіком, якого я бачила у дворі. Алла провела з ним час й пішла, чмокнувши у щоку. – Дімо, тебе виписують, – повідомила я. – Віолетто, хотів спитати… Та ні… – Дімо, я згодна! Ти ж це хотів сказати, авжеж? – наважилась я. Діма розповів: – Віолетто, мені нема де жити. Можна, я поживу у тебе? Алла виходить заміж. – У мене є дитина. Ти зможеш її прийняти? – Дитина не перешкода. Я вже люблю її, – Діма подивився мені у вічі так, що я розтала… Відтоді минуло багато років. У нас з Дімою двоє спільних дітей і затишне родинне гніздо. Юрко, син Діми, часто нас відвідує з родиною. Моя донька від першого шлюбу живе закордоном. Хоч шлюбу насправді не було – просто молодість… А Алла не раз виходила заміж, народила сина від іншого, але була байдужою матір’ю — син зростав самотньо, а по смерті Алли його відправили у інтернат… Ми з Дімою вже літні, але кохаємо одне одного сильніше, ніж у молодості: цінуємо кожен день, кожен погляд, кожне подих…

Доля на лікарняному ліжку Пані, от візьміть і догляньте за ним! Я до нього й підійти боюся, не те що

Без категорії

Ти – старший брат, а це означає, що повинен допомогти своїй молодшій сестрі. Маєш дві квартири — одну подаруй сестрі! Недавно ми святкували день народження моєї зовиці. Аліна ніколи не ставилася до мене з теплом, і я відповідала тим самим. На святкування зібралася вся наша родина: від бабусі й дідусів до самої іменинниці. Кожен родич вважав своїм обов’язком привітати мого чоловіка з днем народження сестри й при цьому захоплювався його щедрістю. Ми приймали з чоловіком привітання й не могли нічого зрозуміти. Тримали в руках конверт із п’ятьма сотнями гривень — і вважали це досить хорошим подарунком на таке свято, але називати його особливо щедрим було б перебільшенням. Все стало зрозуміло, коли моя свекруха почала вітати іменинницю. — Марку, твоя сестра сьогодні святкує. Вона досі сама й не має чоловіка, тож як старший брат ти мусиш піклуватися про її безпеку. Тепер ти власник двох квартир, одну віддай Аліні. Всі гості зааплодували, а я ледве не впала з крісла — не очікувала такої нахабності. Але на цьому справа не завершилася. — Братик, віддай мені квартиру в новобудові! А коли вже можна заселятися? — вирішила прояснити ситуацію. У нас з чоловіком дійсно дві квартири. Одну я отримала у спадок від бабусі — ми трохи оновили ремонт і здаємо її в оренду. Гроші з оренди йдуть на оплату іпотеки за квартиру в новобудові, де ми й живемо. Чоловік не має жодних прав на мою квартиру у спадок, я планувала залишити її нашій дитині, а не зовиці. — Забудь! Квартиру, яку здаємо, я отримала у спадок, а в новій ми живемо самі. — Дитинко, ти сильно помиляєшся, бо ти — дружина мого сина, а отже все ваше майно повинно належати йому й керувати має він. — Можеш допомагати своїй сестрі, якщо хочеш, але без моєї власності! Марку, що ти скажеш? — Кохана, ми заробимо більше й купимо нову квартиру, а цю подаруємо Аліні — сьогодні ж її день народження! — Ти це серйозно? — здивувалась я. — Якщо буде потреба, можеш віддати сестрі частину нашої спільної квартири — але тільки після розлучення! — Тобі не соромно так казати чоловікові? Хочеш розлучення — отримуй! Сину, збирай речі й повертайся до матері, а ти — жадібна й підступна! — сказала мені моя свекруха. Після цих слів я покинула цей божевільний дім, бо не хочу бути серед тих, хто вирішує розпоряджатися моєю власністю.

Ти старший брат, отже повинен допомогти своїй молодшій сестрі. У тебе дві квартири віддай одну сестрі!

Без категорії

Я НІКОЛИ НЕ БРАЛА ЧУЖОГО: Історія Насті й Марти — складні долі, шкільна заздрість, випробування сім’єю та справжнє кохання наперекір життєвим бурям у серці української повсякденності

В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА Ще з гімназії Марічка поглядала на Зоряну з презирством і водночас із заздрістю.

Без категорії

050

Теща в квадраті: Оце так несподіванка! — замість вітання вигукнув Ягор, побачивши на порозі невеличку, худеньку бабусю в джинсах, що розтягнула губи у хитрій усмішці. З-під примружених повік пустотливо блищали жартівливі оченята. «Бабуся Іринки, Валентина Петрівна — одразу впізнав він. — І як же так — ні попередження, ні дзвінка…» — Привіт, онучку! — все так само усміхаючись, сказала вона. — У дім пустиш? — Та-так, звісно! — заметушився Ягор. — Проходьте. Валентина Петрівна закотила у квартиру дорожній чемодан на колесах… — Мені міцнішого! — наказала вона, коли Ягор частував її чаєм. — Ірина, значить, на роботі, Оленка в садочку, а ти що, дарма час гайнув? — У відпустці, — понуро відповів він. — На два тижні за виробничою необхідністю. Його мрії про двотижневий відпочинок розтанули. Він з надією глянув на гостю: — Ви надовго до нас? — Вгадав, — кивнула вона, добиваючи його надії, — надовго. Ягор тяжко зітхнув. З Валентиною Петрівною він майже не був знайомий. Лише бачив краєм ока на їхньому з Іриною весіллі — вона тоді приїздила із Запоріжжя. Але чув про неї від тестя, який шепотів про свою тещу та злякано озирається, розповідаючи про її витівки. По всьому було видно — поважається вона у сім’ї страшенно… — Помий посуд, — знову наказала Валентина Петрівна, — і збирайся. Проведу тобі екскурсію нашим містом — будеш супроводжувати мене! Ягор лиш зітхнув і не сперечався: тон Валентини Петрівни був такий, що сперечатися значило дорожче собі. — Покажеш мені Дніпровську набережну! — розпорядилась вона, — Як туди краще дістатися? Вона взяла Ягора під руку і впевнено зацокотіла по плитці, роздивляючись навколо із цікавістю….

Ну ти диви! замість вітання видав Богдан, коли на порозі зявилась низенька сухенька бабуся в джинсах

Без категорії

0156

РІЗНІ ЛЮДИ Дружина Ігорю дісталася — дивна жінка. Гарна дуже, так: справжня блондинка з чорними очима, струнка, з розкішною фігурою, довгонога. І в ліжку — справжнє полум’я. Спочатку була пристрасть, і задуматися не було коли. А потім вагітність. Ну, одружилися, як заведено. Народився син — такий же білокурий і чорнявий. Усе було, як у всіх: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. І Яна поводилася нормально, воркувала над дитиною, звичайна така молода мати. А почалося все, коли син став підлітком. Яна раптом захопилася фотографією. Все щось фотографувала, на якісь курси пішла. З фотоапаратом не розлучалася. — Ну чого тобі не вистачає? — питав Ігор. — Працюєш юристкою — працюй собі. — Юристом, — поправляла Яна. — Ну юристом. Родині більше уваги приділяй, а не бігай Бог знає куди. І сам не розумів, що дратує. Бо ж господарством не нехтувала: і їжа зготована, і чистота, і син навчається добре — прийшов чоловік з роботи, ліг на диван перед телевізором, як заведено. Але дратувало оте: Ігорю здавалося, жінка зникає кудись, де йому немає місця. Вона і є, і нема її. Ніколи з ним не дивилася телевізор, не говорила про цікаве. Нагодує — і знову не з ним. — Ти заміжня жінка чи ні? — злився Ігор, коли знову бачив Яну за комп’ютером. Яна мовчала. Закривалася в собі. Ще й подорожувати любила у всякі екзотичні країни. Брала відпустку — і летіла з рюкзаком, з тим своїм фотоапаратом. Ігор не розумів. — Поїхали до друзів на дачу. У них банька, самогонка відмінна. І своїй дачці час би вже завестися. Яна відмовлялася, але кликала його з собою. Якось Ігор спробував. Ну нічого хорошого! Все чуже навколо, говорять незрозумілою мовою, їжа страшенно гостра. А до краси завжди він байдужий був. Тож Яна стала їздити без нього. Ще й з роботи звільнилася. — А пенсія як же? — обурювався Ігор. — І взагалі, що ти про себе думаєш? Велика фотохудожниця? Та знаєш, яке треба мати бабло, щоби пробитися? Яна нічого не відповідала. Лише якось несміливо поділилася: — У мене буде перша виставка. Моя, особиста. — Теж мені, виставка, — буркнув Ігор. — Велике досягнення. Та на відкриття пішов. Нічого не зрозумів. Якісь обличчя, і негарні навіть. Руки зморщені, чайки над водою. Дивно все, як сама Яна. Посміявся з неї тоді. А вона взяла й купила Ігорю машину. Будь ласка — ми одна сім’я, користуйся. Сама навіть на права не вчилася, а йому подарувала. Заробила з фотозйомок, по замовленнях бігала. Тоді Ігореві стало страшно. Незатишно стало. Що за звір у домі невідомий замість дружини? Звідки ці гроші? Чоловіки дали? Це ж неможливо на такій забавці на авто заробити. Гуляє? Навіть якщо ні, то обов’язково буде. Навіть учити її пробував — так, легенько, ляпаса дав. Вона схопила кухонний ніж, полоснула навскіс, навмання — два шви на животі. На щастя, не вгадала, істеричка. Потім пробачення просила. Але більше рукам волі не давав. Котів любила. Всі вони в домі — допомога, лікування, прилаштування. У самих удома постійно жили два коти. Нічого, лагідні, добрі котики, але ж не люди! Як їх можна так любити, здається, більше, ніж чоловіка? Якось помер у неї кіт, не змогла врятувати — на руках прямо й згас у клініці. Ото Яна побивалася! Ридала, коньяк пила, себе винила. Дні так тривало. Ігор уже втомився, кинув сердито: — Ти ще тараканів поминай! Натрапив на важкий погляд, замовк, плюнув, вийшов. Хай робить що хоче. Друзі співчували, подруги жінки завжди були на боці Ігоря. Всі казали: зовсім Яна “зазналася”, берега втратила. Тоді Ігор і знайшов розраду у сусідки, за сумісництвом — Яниній подрузі дитинства. Ірка була набагато простіша й зрозуміліша. Працювала продавчинею, у мистецтво не лізла, завжди готова і для сексу, й для спілкування. Правда, багато пила, ну так добре, не женитись же на ній… Чекав, коли Яна помітить, обуриться, влаштує скандал, сцену ревнощів, посуд поб’є. Тоді він і скаже: “А сама? Де пропадаєш?” Потім вони простять одне одному всі зради, і сім’я налагодиться. А Ірку можна буде кинути. Але Яна мовчала. Тільки дивилася недобре. А в ліжку і взагалі все розладналося. Вся стискалася, щойно Ігор намагався її приголубити. Перейшла в окрему кімнату. Син зовсім виріс, закінчив університет. Такий же — в матір: чорнявий, білокурий, і теж дивний. — А внуки коли? — питав Ігор. — Я спершу чогось досягти хочу в житті, — сміявся Денис, — і справжнє кохання знайти. Тоді чекай онуків, тату. Чужий, незрозумілий. Материнська кров. У них із Яною завжди була повна гармонія, розуміли одне одного навіть без слів. Ігорю здавалося, він зайвий, моторошно ставало від цих чорних очей, погляд яких неможливо було прочитати. Раз у раз йшов Ігор шукати розради у Ірки. А потім Яна дізналася. Хтось із сусідів сказав. Ігор не ховався зовсім. Прийшов якось додому, а дружина за столом сидить, курить. І так тихо, шепотом: — Іди звідси! Геть із дому! І очі такі чорні, моторошні, синяки під ними. Пішов до Ірки. Чекав, коли дружина покличе назад. Через тиждень написала у вайбер: треба поговорити. Зрадів, душ прийняв, парфумом набризнувся. А Яна з порога: — Завтра йдемо на розлучення подавати. А далі як у сні: розлучення, папери, підписи, від своєї частки квартири відмовився — по-людськи, їй від батьків дісталася… — А що тепер? Розлученкою жити будеш? — сердито спитав, виходячи із РАЦСу. Хотів ще додати «кому ти треба?» — але стримався. Яна всміхнулася. Вперше за довгі роки посміхнулася йому — щиро, широко: — Я поїду до Львова. Мені там серйозний фотопроєкт запропонували. — Хоч квартиру не продавай, — навіщо ж попрохав. — Куди повернешся? — Я не повернусь, — спокійно відповіла дружина, тобто вже колишня. — Розумієш, я вже давно люблю іншу людину. Він теж фотограф, із Львова, мені з ним надзвичайно цікаво. Але думала: заміжня ж, зраджувати бридко, а розлучатися немає наче причин. Ми просто різні люди. Через це ж не розлучаються? Чи розлучаються? — Не розлучаються, — підтвердив Ігор. — А от розлучилися, — засміялася Яна. — Я спершу так розгнівалася, коли дізналася про Ірку. А потім подумала — все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Одружуйся на ній, і хай у вас все буде добре. І пішла. — Я не одружуся, — сказав Ігор їй услід. Але Яна вже не почула. Відтоді — жодних звісток від неї. Лише раз на рік коротке повідомлення у вайбер: “З Днем народження! Здоров’я і щастя! Дякую за сина.”

Дружина моя, Олена, з самого початку була для мене чимось дивним. Дуже красива, справжня українська красуня

Без категорії

Життя в гармонії: — Ладо, забороняю тобі спілкуватися з сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталі? Скаржилась на мене? Я ж попереджав. Не дивуйся, якщо щось буде, — Богдан міцно схопив мене за плече. Як завжди, у такі моменти я мовчки йшла на кухню, з очей котилися гіркі сльози. Ніколи я не скаржилась рідній сестрі на своє подружнє життя — ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, мали про що поговорити й обговорити. Це дратувало Богдана. Він терпіти не міг мою сестру Наталю. У них у сім’ї панували злагода і достаток, на відміну від нас із Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на землі не було. Він закрутив мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не знітило те, що він на голову нижчий за мене. Я не звернула уваги й на його матір, яка на весіллі ледь трималася на ногах. Пізніше з’ясувалося — свекруха багаторічна алкоголічка. Закохана, я не помічала лиха. Але вже через рік шлюбу моє щастя затьмарилося. Богдан почав пити, додому приходив п’яніший вина, завів романи на стороні. Я працювала медсестрою, зарплата була невелика. Богдан волів компанію друзів по чарці. Забезпечувати мене він не збирався. Раніше я мріяла про дітей, тепер же лишилась лише з породистим котом. Не хотілось народжувати від чоловіка-алкоголіка, хоча все ще його любила. — Дурненька ти, Ладо! Он скільки чоловіків біля тебе в’ються, а ти вчепилася в свого карлика! Що ти в ньому знайшла? Синці під тоналкою видно ж, — лякала мене подруга-колега. Богдан не раз давав волю гніву, піднімав руку. Одного разу так побив, що я не змогла вийти на зміну й до того ж замкнув мене в квартирі, забравши ключі. З того часу я панічно його боялась — душа стискалась, серце калатало, коли чула, як він відчиняє двері. Я думала, він мститься за те, що я не змогла народити дитину, що я “погана дружина”. Я не пручалася ні побоям, ні приниженням. Чому ж я ще любила Богдана? Колись його матір-нечиста так казала: — Ладо, слухай чоловіка, люби його усім серцем, забудь про родичів і подруг — вони до добра не доведуть. Я підкорилась, забула про родичів, підкорилась чоловікові, була цілком у його владі. Мені навіть подобалось, коли Богдан на колінах просив вибачення й обсипав ліжко пелюстками троянд (зірваних у двора сусіда-гульвіси). Але цей “рай” щоразу розлітався на друзки. …Та сталось так, що доля втрутилась: — Відпусти Богдана, у мене від нього син. А ти — безплідна, — прямо заявила незнайомка. — Не вірю, іди геть! — вигнала я її. Богдан мовчав. Я все зрозуміла… — Ладо, ти завжди така сумна. Проблеми? — несподівано поцікавився головлікар нашої лікарні Герман Львович. Я віджартувалася, але його слова “Добре, коли у людини все в порядку” глибоко мене зачепили. А в мене ж у душі — хаос… …Я пішла від Богдана до батьків: — Ладо, що трапилось? Тебе вигнав чоловік? — Ні, потім усе розповім, мамо… Згодом на мене кричала мати Богдана, а сам він почав погрожувати — але я вже знову відчула себе живою, вдихнула вільно повітря. — Богдане, не витрачай на мене час, краще займися своїм сином. Я перегорнула цю сторінку. Прощавай. Я повернулася до сестри Наталі й до себе самої. Подруга одразу зауважила переміну: — Ладо, тебе не впізнати! Ти розквітла, як наречена! А Герман Львович освідчився: — Ладо, давай одружимось! Не пошкодуєш. Одне прохання — зви мене просто Герман, без по-батькові. — А ти ж мене любиш? — Ой, жінкам такі важливі слова… Люблю, мабуть, та більше вірю в справи, — відповів Герман. — Я згодна, Германе! …Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов. Він не цілував ноги і не сипав пустими словами, як мій колишній. Піклувався, беріг, дивував щедрими вчинками. Своїх дітей у нас не було — мабуть, я й справді “пустоцвіт”. Але Герман не дорікав, а донька подарувала нам онучку Сашеньку — вона стала нашою улюбленою дитиною. Богдан, на жаль, допився до смерті, не доживши й до п’ятдесяти років… А у нас з Германом усе в порядку. Життя — прекрасне!

ЖИТТЯ ЯК СОН Оксано, я забороняю тобі спілкуватися з Марією та її родиною! В них свій світ, у нас свій, чула?

Без категорії

Заощадливі друзі покликали мене на день народження — додому повернулася голодною

Обережні друзі запросили мене на день народження. Повернулася додому голодна У мене є знайомі, яких я

Без категорії

Гіркувате щастя: Як Денис, шукаючи «ту саму» серед ідеалу, скромності й зрад, несподівано знайшов справжнє кохання у звичайній жінці з трьома дітьми — і став щасливим татом сонячної донечки, попри всі сумніви мами та життєві випробування

ГІРКЕ ЩАСТЯ Чим же тобі не вгодила ця дівчина? Хороша, скромна, чистоплотна, навчається, тебе кохає

Без категорії

011

Як Ванька, бажаючи вразити Сашку відчайдушною сміливістю на старій вишні, боляче зламав руку, соромлячись проявів турботи й намагаючись приглушити власний біль гострими жартами, а через роки, вже ставши Іваном Вікторовичем, стикаючись із жорстоким світом бізнесу, погрозами та домашніми тривогами, знову і знову чув те саме наполегливе «Все буде добре» від коханої Саші — фразу, яка дратувала в юності, рятувала в дорослому житті, а наприкінці довгого шляху стала для нього найдорожчим спогадом і справжньою правдою їхньої любові.

Тріск сухої гілки під своїм черевиком Ванюша навіть не почув. Просто раптом увесь світ перекинувся, закружляв