Слухай, я була в пологовому підрозділі Київської обласної лікарні, щоб подивитися на електрокардіограму плоду під час пологів.Кардіограма була цілком нормальна. Я спостерігала за цим «змійковим» малюнком на моніторі і думала про те, як наша медична сестра Олена, бо її пацієнтка сильно захворіла, вже відправила дитину додому. Тепер треба було домовитися з іншою медичною сестрою з гінекології, щоб підстрахувати приймальне відділення.
Щото не так? тривожно запитала вагітна, поглянувши в мої очі. На екрані щось погано? Ви виглядаєте так зосереджено.
Найскладніше в нашій справі вміння тримати обличчя. Усього життя ми вчимося ставити діагнози, збирати кусочки інформації, щоб нарешті скласти цілісну картину. Ми навчаємось спостерігати, терпляче чекати, не втручатися без потреби й миттєво приймати правильні рішення. А акторської майстерності нам нічого не вчили.
Тож після важкої операції, вночі, коли я обполоснула очі холодною водою, не встигнувши підути, я спустилася в приймальне відділення і, з щирою усмішкою, привітала нового хворого. Ось це зі щирою посмішкою показати пані, яку привіз шинний патруль швидкої, що вона в безпеці, що ми раді її бачити і готові допомогти.
Нас ніколи не вчили, що хворій страшно! І які б ми професіонали не були, як би ми не справлялися з найтяжчими ситуаціями, мусимо вміти тримати обличчя, бо страх спотворює реальність і свою, і чужу. За порогом лікарні хворіють батьки, діти шукають втрачені ключі на сходах, у реанімації не стабілізується вагітна з ще нездатним плодом, а в операційній сестру охоплює гіпертонічний криз. Усе це крутиться у голові, а десь вище, за нашим обличчям, ще важче.
Тримати віртуальне обличчя особливо складно, коли розумієш, що за пятнадцять хвилин може статися катастрофа. Потрібно подолати власний страх, чітко і спокійно пояснити пацієнтці, чому ми поспішаємо, заспокоїти її і родичів, отримати дозвіл на операцію і, мовчки, бігти до каталки, роздягаючись під час кроку, тримаючи обличчя.
А коли вже все відбулося, треба знову тримати обличчя, не замислюючись про холод у грудях, розмовляти з пацієнтом, родичами, незнайомцями, з самим собою, з Богом, з начальством, знову з родичами, знову з собою… Поки не відпустиш той болісний стиск у грудях і не вдихнеш повністю, розуміючи, що твої особисті рубці вже сформувалися.
Через годину, спускаючись до нової консультації, я все ще тримала обличчя, майже непомітно розтираючи шкіру під лівою ключицею, бо лікарі помиляються. Абсолютно всі, навіть ті, хто «від Бога». Вони люди, а люди помиляються. Навіть найточніше обладнання може зламатися, бо його створили люди.
Найстрашніше зрозуміти, коли саме ти помилився. Постійну думку про те, що міг вчинити інакше, не вдаєшся, а питання «яким би був результат», ніколи не отримаєш відповіді. Погляд на «нормальну» кардіограму вже не такий, бо очі звикли до втоми. Пропустивши нормальний аналіз, не помітивши щось на рентгені, чи неправильно розрахувавши дозу ліків все це може дорого обійтися.
Ти вже звик, що в медицині час відносне поняття, а рідні часто залишаються на останньому місці. Найстрашніше не усвідомити, що саме було зроблено неправильно, бо тоді це повториться. Скільки ще книжок треба перечитати, скільки тренінгів пройти, скільки ночей не спати, щоб уникнути повторення?
Страшна статистика медичної практики говорить: на тисячу пологів, операцій чи маніпуляцій мають бути трипять ускладнень. У світі, щодня, щомісяця, щороку хтось втрачає життя, здоровя, переживає трагедію. І що робити, коли саме ти потрапив у цю статистику? Сидіти перед родичами, що розплакані горем, і говорити: «Ось я, ваш вбивця». Хтось уявляє себе в такій позиції? Ти єдина причина їхнього болю. Ось я. Знищуйте.
Коли лікар помиляється один раз, десятки тисяч успішних випадків практично зникають з памяті. Лікарі помиляються, бо вони люди. Боги не помиляються це їхній світ, їхнє творіння, їхня статистика. Чим більше працюю, тим ясніше розумію, що лише обраним дано зрозуміти їх задум. А ми звичайні люди, звичайні лікарі.
