Щоденниковий запис
Сьогодні згадала історію, яку мені розповіла сусідка у будинку для літніх. Я сиджу тут, у своїй кімнаті, і думаю про те, як життя іноді крутить нас, як вітер осіннє листя. Хочу записати цю історію про Дмитра та його кохану Олену.
Жив собі Дмитро, хлопець із села, що після навчання в Києві залишився у великому місті. Працював у гарній фірмі, зняв квартиру з видом на парк Шевченка, життя йшло, як по маслу. А батьки його — прості селяни — жили в селі під Житомиром, де час, здавалося, застиг. Городина на городі, кури у дворі, старенький телевізор — все, як було колись. Дмитро рідко їм дзвонив, завжди було не до того: то робота, то втома.
Але одного дня він вирішив відвідати батьків. Не сам, а з Оленою — своєю дівчиною. “Тату, мамо, це Олена, моя доля”, — сказав він, відчиняючи двері. А там стояла дівчина — висока, з блакитним волоссям, наче з казки, татуювання на руках, яскравий макіяж. Шкіряна куртка, рвані джинси, важкі чоботи — нічого спільного з тим, до чого звикли в селі.
Батько Дмитра аж здригнувся, ніби побачив примару. Мати прикрила рота рукою, ледь не скрикнувши.
“Добрий день”, — тихо промовила Олена, роблячи крок уперед.
Мати відступила, ніби перед нею було щось страшне.
“Це жарт, сину? Це твоя наречена?” — запитав батько.
“Так! — різко відповів Дмитро. — Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, різниця, як вона виглядає?”
Мати не витримала: “Подивись на неї! Ніби з цирку вийшла! Що люди скажуть? А дідусь? У нього ж серце!”
Олена опустила очі, пальці їй тремтіли, але сліз не було — лише біль у погляді, старий, знайомий.
“Ми живемо у 2025 році! — сказав Дмитро. — Вона художниця, працює з дітьми, допомагає у притулку для тварин. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви судите по одягу?”
Мати сіла на табурет, немов сили покинули її. Батько мовчки вийшов у двір. Тиша була густа, як мед.
“Пробач, Олено, я не думав, що так вийде…” — прошепотів Дмитро.
Олена підняла голову, у її очах блищала гордість. “Я звикла. Моя рідня теж мене не приймала. Але я не зламалася. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати — я відкрита.”
Вона взяла його за руку. “Поїхали додому.”
Надворі закрапав дощик, теплий і ніжний, немов промиваючи болючі рани. Дорога додому була тихою. Дмитро мовчки стискав кермо, від сорому та гніву пальці його біліли. Олена дивилася у вікно, спокійна, але втома читалася у її погляді.
“Пробач, — сказав він. — Я думав, вони спробують зрозуміти.”
“Дмитре, — відповіла вона м’яко. — Це їхній страх, не мій. Ти мене вибрав. Це головне.”
Минуло кілька днів. Їхнє життя йшло своєю чергою: ранкова кава, робота, вечори біля телевізора. Дмитро намагався забути той візит. Але одного вечора почув дзвінок у двері. Відчинив — на порозі стояла мати з пакетом вареників.
“Привіт, сину. Можна до тебе? Хочу поговорити.”
Олена вийшла з кухні і зупинилася, побачивши свекруху. Дві жінки дивилися одна на одну, і секунди здавалися вічністю.
“Пробач, Олено, — раптом сказала мати. — Я злякалася. Не тебе, а того, що не знала. Ти — не тільки зовнішність. Ти зробила мого сина щасливим.”
Олена спочатку не вірила своїм вухам, але взяла вареники і тихо прошепотіла: “Дякую.”
Вони сиділи за столом, пили чай, сміялися. Мати розповідала, як у молодості сама експериментувала з макіяжем. Це було не казкою, а правдивим життям, де страх поступово відступає.
Минуло два тижні. Мати часто дзвонила Олені, привозила солодощі, навіть радилася про подарунок для племінниці. Дмитро був радий, що між ними з’явився зв’язок. Але одного дня, повернувшись додому, він відчув — щось не так. Мати сиділа мовчки, обличчя похмуре. Олена стояла біля вікна, не обертаючись.
“Що трапилося?” — запитав він.
“Запитай у неї, — прошипіла мати. — Чому вона приховала, що була заміжня? І що у неї є син у дитячому будинку!”
Олена повільно обернулася. У її очах була втома, але не сором.
“Я не приховувала. Просто не знала, як сказати. Я народила сина в дев’ятнадцять. Мати мене вигнала. Чоловік сидів на наркотиках. Я жила у підвалі, тому віддала хлопчика. Але я працювала, шукала його. За місяць заберу.”
Мтина звернулася до сина: “Ти справді хочеш жити з такою? З її минулим?”
Дмитро подивився на Олену. І побачив не слабкість, а силу.
“Так, — сказав він твердо. — А якщо ти, мамо, не приймеш її — більше не приходи до нас.”
Мати мовчки пішла.
Через місяць Олена забрала сина. Андрійко був тихим, боявся гучних звуків. Дмитро грав з ним, читав казки, і поступово хлопчик почав посміхатися.
А одного разу прийшла мати. Без
