**КАЗКА ПРО ОДНОГО ХЛІБОРОБА**
Жив собі на світі хлібороб. Звичайний, нічим не винятковий. Небагатий. Хата стара, худобу держав — дві корови, три кози, три качки, десяток курей, що несли яйця, та шматок землі. Добрий такий шматок. Садив там кукурудзу, картоплю, а то й ще бог зна що, аби прогодуватись. Ті ж дві корови, три кози, три качки, кури, пес Жучко й дві коти — усі їсти хочуть. А він і сам не проти перекусити.
Старий трактор у сараї, інший примітивний інвентар. А тваринки його дуже любили свого господаря. Бо він до них ставився, як до рідних. Говорив із ними, ділився останнім шматочком хліба. Коли хтось із них захворював, хлібороб забирав його до хати й доглядав, як за дитиною.
Інші хлібороби з села сміялися з нього. Казали, що треба худобу здати на м’ясо — тоді й гроші будуть, і техніку оновити можна буде. Годувати стільки роту не потрібно буде. Збиратиме врожаї, заощаджуватиме. Може, тоді якась жінка на нього й погляне, а то ж — кому він, бідолага, потрібен?
Але він не засмучувався. Завжди посміхався й відповідав:
— Та не можу я. Вони ж мені як родина.
У корчмі, де по неділях збиралися хлібороби, щоб випити по чарці, його слова сприймали як жарт. Люди гуляли, грали на більярді, танцювали. Була там і своя капела, що грала старовинні народні пісні. Хлібороби, їхні жінки, шинкарки й інші селяни веселилися. Ох, який же це було видовище! Та наш хлібороб не йшов танцювати. У нього навіть добрих чобіт не було. Купив би нові, шкіряні, справжні чоботи, як у всіх чоловіків.
А одна шинкарка все на нього поглядала. Спокійний, добрий чоловік із теплими, усміхненими очима. Вона кілька разів намагалася його затанцювати, але… Хлібороб страшенно червонів, ховав ноги під стіл у своїх пошарпаних чоботях і бурмотів щось на кшталт:
— Вибачте, пані. Сьогодні трохи перебрав, голова крутиться.
— Та чого він бреше? — обурювалася шинкарка. — Він же всього одну чарку випив!
Один із хліборобів їй пояснив:
— Він утримує купу тварин, яких ледве годує. Ми йому не раз казали — здай їх на м’ясо, буде тобі легше.
— А він? — запитала шинкарка.
— А дурень він, — відповів хлібороб. — Каже: «Вони ж мені родина».
І один із чоловіків, регочучи, спробував обняти шинкарку. Та в наших краях шинкарки не з тих, що дають себе ображати. Одним ударом у бік вона відправила нахабника на підлогу, що викликало бурю сміху в корчмі.
А шинкарка тепер дивилася на хлібороба зовсім інакше. Підсовувала йому безкоштовно вареники, але той червонів, запікався й відмовлявся.
От і що це було — чи нерозділене кохання, чи, навпаки, взаємне, але він не наважувався підійти, бо вважав себе зайвим у цьому світі?
А тим часом настала сівба. Тварини йшли за його трактором, морально підтримуючи свого улюбленого чоловіка. А собаку Жучка він іноді брав із собою до корчми, ховав під стіл і годував тими самими варениками. Сам не їв — їй віддавав.
Шинкарка дивилася на це й не знала, як реагувати. Чи плюнути на нього й шукати когось кращого, чи… розплакатися. Обняти його при всіх, поцілувати й спитати:
— Ну що ж ти, так і не поглянеш на мене? Жучка годую, а мене не поцілуєш?
При цій думці очі її зволожувалися, і вона зітхала.
Чим би все скінчилося — невідомо. Та одного вечора, коли хлібороб сидів на лавці в подвір’ї, а тварини оточили його, йому раптом стало зле. Дуже зле. Серце стиснуло. Охнув, схопився за груди й упав.
Уся худоба кинулася до нього, здійняла галас — ревіт, блеяння, гавкіт, кудкудакання… Лише Жучко уважно прислухався до серця свого господаря.
— Тихо! — загавкав він. — Справа погана! Серце б’ється все повільніше. Треба шукати допомогу. Я побіжу до корчми, а ви — лишайтеся біля нього.
І Жучко мчав що є сили до знайомої корчми, де його частували смачними варениками.
Бігти було недалеко, але все ж півгодини. Коли пес увірвався в корчму, капела грала на всю, люди гуляли, хто горілкою, а й хто й самогубом підігрівшись.
Жучко намагався привернути увагу, безуспішно гавкаючи. Ніхто його не чув. Але раптом… двері корчми вилетіли разом із одвірками. Дві корови, розігнавшись, проломили вхід. Музика стихла. Усі витріщилися на корів, коли раптом у корчму ввалилися три кози, три качки, десяток курей і дві коти. Почався галас. Жучко кричав:
— Я ж казав не покидати господара!
Решта йому відповідала. Люди зрозуміли, що трапилася біда, кинулися до своїх візків, вантажили худобу й їхали до хлібороба.
На щастя, він ще дихав. Його відвезли до лікарні. А в його хаті за тваринами й господарством доглядала шинкарка, яка для цього звільТа от тієї пори жили вони щасливо — хлібороб, його дружина та їхня велика родина з дворових тварин, що так і залишилися для них найдорожчими на світі.
