Чарівний комісійний магазин
Я, Соломія, часто згадую своє дитинство, і кожного разу перед очима постає той комісійний магазин — наче крамниця див, куди ми з подругами забігали після школи. Мені було одинадцять, я вчилася у п’ятому класі, і світ здавався сповненим таємниць. Разом з Олесею та Марічкою ми перетворювали звичайні дні на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожна річ зберігала свою історію. Навіть тепер, через роки, я заплющую очі й бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.
Того року ми з дівчатками були нерозлучні. Олеся, з її вічно розкуйовдженими кісками, мріяла стати археологинею, а Марічка, найсерйозніша з нас, носила у рюкзаку зошит, куди записувала «важливі думки». Я, Соломія, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею книжки, то мандрівницею. Після уроків ми не квапилися додому, а бігли до комісійки на розі нашої вулиці. Він був старий, з облупленою вивіскою і скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладіна, сповнена загадок і чудес.
Магазин був невеличким, але всередині здавалося, що він безкінечний. Полиці ломилися від речей: старовинні свічники, потерті книжки, сукні з мереживними комірцями, годинники, що давно зупинилися. Продавчиня, тітка Галя, завжди сиділа за прилавком з в’язанням і добродушно бурчала: «Дівчатка, не бешкетуйте, нічого не розбийте!» Але ми й не думали бешкетувати — ми були дослідницями, шукачками скарбів. Олеся одного разу знайшла мідну брошку у вигляді жука й заявила, що це талісман єгипетської принцеси. Марічка перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку саму сукню. А я любила книжки — особливо одну, з потертою обкладинкою, про піратів. Я уявляла, як знаходжу карту скарбів, заховану між сторінками.
Одного холодного листопадового дня ми знову заскочили до магазину. На вулиці моросив дощ, наші черевики хлюпали, але всередині було тепло й пахло пилом та лавандою. Я одразу кинулася до улюбленої полиці з книжками, а Олеся потягла Марічку до скриньки з біжутерією. «Соломійко, іди сюди! — скрикнула Олеся. — Дивись, яке каблучко!» На її долоні лежало тоненьке кільце з зеленим камінцем, тьмяним, але все одно чарівним. «Це точно із замку!» — заявила вона. Марічка, примружившись, додала: «Або із скрині якоїсь баронеси». Ми реготали, приміряли каблучко по черзі, і я відчувала себе героїнею казки.
Тітка Галя, помітивши наш ентузіазм, підійшла й усміхнулася: «Подобається? Це всього п’ять гривень, дівчатка. Беріть, поки не забрали». П’ять гривень! У нас у кишенях було грошей лише на булочки у шкільній їдальні, але ми не розгубилися. «Давай зкинемося!» — запропонувала я. Ми витрусили всі монетки з кишень: у мене було дві гриМи зібрали трохи більше ніж потрібно, і тітка Галя, посміхаючись, дозволила нам взяти кільце в борг.
