“Мій” для Яри — та для всієї родини
Ярослав, як і завжди, зайшов у квартиру, кинув ключі на полицю та прямував до кухні. Марійка стояла біля плити, помішуючи гарбузову кашу — улюблену страву їхніх дітей. Він навіть не привітався.
— Де наша швабра? — кинув він через плече, з холодною злістю в голосі.
— Яка ще швабра? — здивовано обернулася Марійка, намагаючись зрозуміти, до чого він.
— Звичайна. Щоб підлогу мити. Бо дивитися неможливо, як ти тут запустила! — єхидно вимовив він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кухні.
Марійка стояла нерухомо, дивлячись йому вслід. У голові не вкладалося — що це було? Що трапилося з її чоловіком, з тим самим Ярославом, який колись ніжно кликав її Марієчкою і мив за нею посуд?
Ще зовсім недавно все було інакше. Ярослав приходив з роботи, знімав піджак і першим ділом брався за пилосос. Він не ділив справи на “чоловічі” та “жіночі” — просто робив. З любов’ю. Після вечері обіймав Марійку, переконуючи її відпочити, а сам мив тарілки.
Жили весело. Вечірки, кіно, зустрічі з друзями. А потім — народження донечки. Ярослав сяяв від щастя. Через два роки у них з’явився син. Всі навкруги захоплювалися: пара — ідеальна, діти — золоті, стосунки — заздрісні.
— Марієчко, тобі так пощастило з чоловіком, — твердили подруги. — Таких уже не роблять.
Марійка вірила, що їхнє кохання — справжнє. І вічне.
Але непомітно все почало змінюватися. Ярослав повертався додому роздратованим. Сили пішли, ніжність зникла.
— Чому тут все вверх дном? — запитував він. — Я цілий день працюю, а ти навіть вечерю не можеш приготувати? Що ти робила цілий день?
Марійка намагалася пояснити. Розповідала, як син розлив кашу, як донька за ним ганялася, як вони перепачкали все, включаючи шпалери. Як вона прала, сушила, заспокоювала. Але Ярослав не слухав. Він злиться. Він втомився. Він став чужим.
Одного разу вона нарізала цибулю й не могла зрозуміти — від чого сльози: від гостроти чи від болю?
— Мама ж попереджала… — шепотіла вона. — Не пести чоловіка. Любов любов’ю, але не можна з себе шкуру здирати заради іншого. На шию сяде, ноги звисить — і навіть дяку не скаже.
Адже Марійка була впевнена, що вони з Яриком створені одне для одного. Вона його відчувала. Чула навіть без слів. Але тепер… тепер все це здавалося ілюзією.
А Ярослав ніби відчув — Марійка не сперечається, отже, винна. Мовчання стало для нього підтвердженням її “неправильності”. Він став у домі суддею. Марійка відчувала — її світ руйнується.
Та, схоже, їхній родинний ангел вирішив втрутитися.
Подзвонили з роботи. Звільнилося місце, на яке Марійку давно запрошували. Зарплата вища, умови кращі. Колега пішла на пенсію. Якщо Марійка погодиться — посада її.
Мати пообіцяла посидіти з дітьми, поки ті не підуть у садок. Марійка, натхненна, пішла до салону, зробила стрижку, оновила гардероб. Вона вирішила: час повернутися до себе.
А Ярослав тим часом… лишився без роботи. Фірма збанкрутувала. Він був у розгубленості. Але все одно намагався тримати марку:
— Я сам впораюся з дітьми, не хвилюйся. Працюю над резюме, шукаю вакансії. Якщо що — підключимо твою маму.
Марійка не сперечалася. Підтримувала. Вперше за довгий час — стримано й впевнено.
Два тижні Марійка входила в курс справи на роботі. Вдома все, здавалося, йшло своїм чергою. Але через місяць вона помітила: у хаті стало брудніше, прання лежить нерозібраним, діти капризують. А Ярослав став нервовим. Вона мовчки зауважила:
— А ти, диви, зовсім розслабився. Я працюю, гроші приношу, а вдома безлад.
Її голос був м’яким, але точним. Не образливим — повчальним. І Ярослав опустив голову. Він зрозумів.
— Марієчко… Я був дурнем. Лише тепер досягло, як ти все тягнула… — зізнався він увечері. — Вранці діти посварилися через машинку. Поки рознімав, каша втекла. Довелось робити млинці — Олежко відмовився їсти. Поки мив плиту, Соломія розлила молоко. І як на зло — дзвінок: співбесіда по відео. У жаху, як є, у фартусі, відповів. Але знаєш… мене взяли на роботу. За тиждень виходжу. Твоя мама зможе посидіти із дітьми?
Марійка кивнула. В очах у неї світилася тиша. Та, що приходить, коли в домі нарешті все стає на свої місця.
Тепер вона знала — він зрозумів. Він пережив це на собі. Більше не буде нотацій про швабру. Він буде цінувати. Не тому що його змусили — а тому що прочувствував.
Ввечері вони сиділи удвох, пили чай. Соломія малювала за столом. Олежко будував вежу з кубиків.
Марійка подивилася на чоловіка. І вперше заВін взяв її за руку, і в цю мить вона відчувала, що їхнє життя починається знову.
