Він був звичайним хлопчиськом — веснушчастим, трохи незграбним, з нерозкутим краватком і сяючими очима, що дивились на неї так, ніби інших дівчат на світі й не було. Тільки починалася весна. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі несміливо визирали крихітні жовті квіточки.
— Це тобі, — промовив він, простягаючи їй маленький букетик. Проліски.
— Будеш моєю нареченою? — запитав тихо, ледве чутно, немов боявся, що вітер почує його першим.
Вони не дружили, але іногда базікали про дрібниці. Він часто проходив повз її дім і щоразу гукав, щоб помахати рукою.
Вона засміялася — від несподіванки, від сорому.
Навколо дівчата в класі хизувалися трояндами, хтось приносив з дому гвоздики, у когось були величезні букети нарцисів. А в неї — ці дивні скромні квіти, які ніхто не вважав гарними.
— Проліски? — подружки схлипнули в долоні. — Йому що, шкода справжніх квітів? Фе! Як це нечемно!
Вона не знайшла, що відповісти, і просто сховала букетик у сумку. Нічого не сказала. Побігла з подругами. Навіть не озирнулась. Дуже хотіла. Але раптом помітять.
Він більше не проходив повз її вікна. Вона знала — чекала на нього, сама собі в цьому не зізнаючись.
Обходила його стороною. Аби не почути його голосу, не зустрітися поглядом.
Їй було ніяково за свій вчинок тоді. Якщо це взагалі правильне слово.
А потім хлопець зник.
Сім’я переїхала в інше місто. Дізналася від тих самих подруг. Більше вона його не бачила.
Тільки іноді, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона досі чує його голос: «Будеш моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Роки минули.
Дівчинка стала жінкою — красивою, впевненою, розумною. Вона вчилася в художній школі, потім у університеті, і одного дня потрапила на лекцію про український рушниковий орнамент.
Лектор показав старовинний рушник із золотистою облямівкою та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Веснянка», 1970-ті роки, — сказав він. — Тут зображено проліски. В українському фольклорі це символ молодості, перших теплих почуттів, прихильності, яку не заберуть роки. Лише рідкісна людина подарує ці квіти — бо якщо вони подаровані з любов’ю, їхній жовтий світ залишається з тобою назавжди. Він — як дотик серця до сонця.
І раптом їй стиснуло груди. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільний двір, хлопець із ніяковою посмішкою та його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона заплющила очі й посміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у чужому місті…
І, дивлячись на рушник із жовтими пролісками, вона раптом зрозуміла: він, маленький хлопчисько, одного разу дав їй те, що більше ніхто не зміг.
Його маленький букет став невидимою ниткою, що світиться крізь роки.
І в ту мить їй здалося, що десь далеко, за чужими будинками та дорогами, він теж п’є чай — і згадує дівчинку, якій колись простягнув весняне сонце в долонях. Може… у нього на рушнику — проліски…
У когось пролісок. Хтось пам’ятає волошку. Може мушлю чи маленький камінець. Те, що неможливо повторити, оцінити чи купити за найбільші багатства.
