Красиві вії та пусті полиці: як не помилитися з вибором
Сьогодні хочу розповісти історію, яка навчила мого сина — і, сподіваюся, навчить інших — розуміти, що справжня цінність не в блиску, а в серці.
Жила у нашому селі Марія Степанівна — жінка, що від сходу до заходу працювала, як бджола. Хата у неї завжди сяяла чистотою, город родив, наче з казки, а борщ варився так, що сусіди з позаду двору питали рецепт. Син її, Олесь, хлопець старанний, з золотими руками, але з одним недоліком — серцем, що розтоплювалося, як весняний сніг, перед кожною гарненькою дівчиною.
Одного вечора він привів до хати Дарійку. Очі, як у кішки, вії — наче шовкові щітки, усмішка — з газетного оголошення. Але, як казав мій дід, «За гарною торбиною може бути пусто». Марія Степанівна відразу здогадалася: щось не так. Жіноча інтуїція — як вітер у полі: відчує брехню за верству. Шепнула синові:
— Синку, вона, наче та квітка, що пахне, але коріння нема.
І не помилилася. Перше, що зробила Дарійка, — кинула ложку в мийку й сіла дивитися у телефон.
— Прибери за собою, — промовила Марія.
Та відповіла, немов з гори:
— У мене маникюр.
Миє Марія ту ложку, а жир і досі липне, як осіннє листя до дощу.
— Синку, — питає, — ти ж не хочеш з нею вік свій зв’язати?
А Олесь тільки зітхнув:
— Кохання ж…
Як то кажуть: «Кохання — це квітка, а розум — горщик». Одружилися. Марія віддала їм свою стару хату в селі — хай живуть.
Через рік завітала до них. Ох, і картина! По столу пил, ніби після буревію, посуд у мийці — як після бенкету, а Дарійка сидить, нігті висушує, та й каже:
— Я в пошуках себе.
А в Олеся вже третя кредитна картка, немов кайдани. Дружина вимагає нову машину — «щоб усі заздрили».
— А хто платитиме? — питає Марія.
— Ваш син, — відрізала та. — Чоловік має годувати, а я — сяяти.
Тоді Марія зрозумла: досить.
Не минуло й півроку, як Олесь прийшов до матері:
— Мамо, візьми позику…
Вона лише похитала головою:
— Хто посів вітер, той збирає бурю.
Повернувся додому, сказав, що машини не буде. І почалося… Крики, биття посуду, таке, що, мабуть, аж у сусідів вікна дзвеніли. Дарійка вила, що «жити без престижу — то не життя», доки Олесь не вигнав її за поріг. Розлучилися.
Ось вам і наука: «Не та хата дорога, де стіни золоті, а де серця теплі». Бо що за дружина, якщо в неї руки знають тільки фарбу для нігтів? Любов — це коли ділиш і радості, і працю. Краще скромний хліб із ладом, ніж пиріжок із сваркою.
