Щоденник
Закриваю очі й знову бачу той комісійний магазин. Він постає переді мною як із дитинства – затишний, трохи захаращений, але такий чарівний. Мені було одинадцять, я ходила у п’ятий клас, а світ тоді здався таким повним таємниць. Разом із Соломією та Олесею ми перетворювали буденність на пригоди, а той магазин був нашим скарбом. Кожна річ там мала свою історію, і навіть зараз я відчуваю той запах старої паперової книжки й той щирий дитячий захват, який уже не повторити.
Того року ми з подругами були нерозлучні. Соломія, з її вічно розкуйовдженим хвостиком, мріяла стати археологинею, а Олеся, найрозсудливіша з нас, носила у рюкзаці щоденник з «важливими думками». Я ж, Богданка, любила фантазувати – уявляла себе то героїнею із казки, то мандрівницею. Після школи ми не поспішали додому, а бігли до комісійки на розі нашої вулиці. Вивіска була потертою, двері скрипіли, але для нас це була печера Алі-Баби, де ховалися дива.
Всередині магазин здавався нескінченним. На полицях тіснилися старі речі: потьмянілі свічники, книги з пожелтілими сторінками, сукні з мереживом, годинники, що давно зупинилися. Продавчиця, тітка Марія, завжди сиділа за касою з в’язанням і лагідно бурчала: «Дівчатка, не бешкетуйте, нічого не розбийте!» Але ми були не пустунками, а дослідницями. Соломія одного разу знайшла мідну бронхівку у формі квітки й запевняла, що це амулет давньої чаклунки. Олеся перегортала старі журнали мод, мріючи пошити подібну сукню. А я обожнювала книги – особливо одну, про козаків, з пошарпаною обкладинкою. Здавалося, що між сторінками захована стара карта скарбів.
Якось у прохолодний листопадовий день ми знову зайшли туди. На вулиці крапав дощик, чоботи хлюпали по калюжах, але всередині пахло лавандою і старою дерев’яною меблевою. Я кинулася до улюблених книжок, а Соломія потягнула Олесю до скриньки з прикрасами. «Богданко, йди сюди! – скрикнула вона. – Дивись, яке каблучка!» У неї на долоні лежало тонке кільце з блакитним камінчиком, тьмяним, але чарівним. «Воно точно з княжого палацу!» – сказала вона. Олеся, примружившись, додала: «Або зі скрині якоїсь графині». Ми сміялися, міряли його по черзі, і я відчувала себе казковою героїнею.
Тітка Марія, помітивши наш піднесений настрій, підійшла й усміхнулася: «Подобається? Всього п’ять гривень, доню. Беріть, поки хтось не купив». П’ять гривень! У нас у кишенях лежало лише на бублики в шкільній їдальні, але ми не зрадТітка Марія, побачивши наші сумні очі, зітхнула і сказала: “Заберіть, дівчатка, а решту принесете завтра”, і ми вибігли на вулицю, щасливі, як золоті рибки у казці.
