**Сон про дарунок**
Оксана пройшла кімнатами, перевірила, чи все вимкнено, чи залишає порядок. Любила повертатися у чистоту. Ну куди ж вона їде зі свого затишного раю? Навіщо? І так живе, як у санаторії – що хоче, те й робить. Але якщо не поїде, донька образиться. Поїздка до Карпат – це її подарунок Оксані на день народження.
Вона зітхнула, викатила валізу з квартири й замкнула двері на два замки. Потягла ручку, щоб переконатися, і подзвонила до сусідки.
— Що, вже їдеш? — спитала сусідка Марія.
— Так, ось ключі принесла. — Оксана неохоче простягнула зв’язку.
— Не хвилюйся, квіти полию, за всім поглядаю. Відпочивай на здоров’я й нічого не бійся, — запевнила Марія. — Така щаслива з донькою, путівку купила, копійки ж немалі. А мій Сергійко тільки про чарку й думає. Була родина, був дім – усе пропив…
Оксана співчувала, але раптом зрозуміла: небезпечно залишати ключі Марії. А раптом її син забереться до неї? Нічого цінного нема, але кожну річ шкода, коли пропаде. Та й неприємно, якщо хтось копатиметься у її речах. Пожалкувала, що не домовилася з кимось іншим, але вже пізно. І ображати Марію недовірою теж не хотілося.
— Не хвилюйся, ключі сховаю, Сергій не дізнається, — простягнула сусідка.
Оксана кивнула й покотила валізу до сходів.
— Йди з Богом, — крикнула їй у слід Марія.
До вокзалу вона дійшла пішки – нащо таксі за дві зупинки? А в трамвай з валізою лізти – тільки людей турбувати. Підземним переходом вийшла до платформ. Саме стояв потяг. Пішла вздовж, шукаючи четвертий вагон. Знайшла й зупинилася.
«А якщо нумерація з іншого кінця?» – затурбувалася вона, але потім сунула думку геть: диспетчер завжди оголошує.
Тиждень тому донька несподівано приїхала й сказала:
— Мам, дарунок тобі раніше – щоб встигла зібратися.
— Ти вагітна? — злякалася Оксана.
— Ні, — засміялася донька. — Купила тобі путівку в гори. Потяг одинадцятого, купе. Ось. — Протягнула конверт. — Тиждень – зберешся.
— Як? Сама? Без вас? У день народження? А гості? Ні, я не поїду! — заперечила Оксана.
— Мам, я спеціально підгадала, щоб ти не стояла біля плити, як у цеху. Хотіла, щоб твій святочний день був серед гір. Коли востаннє в Карпатах була? Навідь не пригадаєш. Це подарунок від нас із Олегом. Не хочеш – не їдь, але повернути не можу.
Отож Оксана, бурчачи, зібралася. І ось – на вокзалі. Від цих поїздок – одні клопоти: чи встигне, з ким у купе, як влаштується…
Диспетчер оголосила, і нумерація виявилася з того боку. ВсеІ Оксана, вдихнувши гірське повітря, зрозуміла – іноді найкращі дарунки приходили туди, де їх найменше чекали.
