Чарівний комісійний магазин
Я, Оксана, часто згадую своє дитинство, і кожного разу перед очима постає той комісійний магазин — наче крамниця див, куди ми з подругами забігали після школи. Мені було одинадцять, я ходила в п’ятий клас, і світ здавався сповненим загадок. Разом із Соломією та Марічкою ми перетворювали звичайні дні на пригоди, а той магазин був нашим скарбом, місцем, де кожна річ зберігала свою історію. Навіть зараз, через стільки років, я заплющую очі й бачу його полиці, запах старих книжок і той дитячий захват, який уже не повернути.
Того року ми з дівчатами були нерозлучні. Соломія, з її вічно розкуйовдженими косами, мріяла стати археологинею, а Марічка, найсерйозніша з нас, носила в рюкзаку зошит, куди записувала «важливі думки». Я ж, Оксана, була десь посередині — любила фантазувати, уявляючи себе то героїнею з книжки, то мандрівницею. Після уроків ми не квапилися додому, а бігли в комісійний магазин на розі нашої вулиці. Він був старий, з потертою вивіскою та скрипучими дверима, але для нас це була печера Аладіна, сповнена таємниць і чудес.
Магазин був невеликим, але всередині здавалося, що він безмежний. Полиці ломилися від речей: стародавні свічники, потерті книжки, сукні з мереживними комірцями, годинники, які давно зупинилися. Продавщиця, тітка Галя, завжди сиділа за прилавком із в’язанням і лагідно бурчала: «Дівчатка, не бешкетуйте, нічого не розбийте!» Але ми й не думали бешкетувати — ми були дослідницями, шукачками скарбів. Соломія одного разу знайшла мідну брошку у вигляді жука й заявила, що це талісман єгипетської принцеси. Марічка перегортала пожовклі журнали мод, мріючи пошити таку саму сукню. А я любила книжки — особливо одну, з потертою обкладинкою, про піратів. Я уявляла, як знаходжу карту скарбів, сховану між сторінками.
Одного холодного листопадового дня ми знову заскочили до магазину. На вулиці моросив дощ, наші черевики чвакали, але всередині було затишно й пахло пилом і лавандою. Я одразу кинулася до улюбленої полиці з книжками, а Соломія потягнула Марічку до скриньки з біжутерією. «Оксанко, іди сюди! — гукнула Соломія. — Дивись, яке каблучка!» На її долоні лежало тоненьке каблучко з зеленим камінчиком, тьмяним, але все одно чарівним. «Це точно із замку!» — заявила вона. Марічка, примружившись, додала: «Або зі скрині якоїсь баронеси». Ми реготали, приміряли каблучко по черзі, і я відчувала себе героїнею казки.
Тітка Галя, помітивши наш азарт, підійшла й усміхнулася: «Подобається? Усього п’ять гривень, дівчатка. Беріть, поки не забрали». П’ять гривень! У нас у кишенях було грошей хіба що на булочки в шкільній їдальні, але ми не розгубилися. «Давай зкинемось!» — запропонувала я. Ми витрусили всі монетки з кишень: у мене було дві гривні, у Соломії — гривня з дріб’язком, у Марічки — півтори. Не вистачало, але ми не здавалися. «Тітко Галю, — благала Соломія, — можна в борг? Ми завтра принесемо!» Тітка Галя похитала головою, але очі її сміялися: «Гаразд, забирайте, але щоб завтра борг віддали!»
Ми вийшли з магазину, ніби здійснили подвиг. Каблучко лежало в кишені у Марічки, і ми по черзі торкалися його, наче воно справді було чарівним. Вдома я не могла заснути, уявляючи, що каблучко належало якійсь мандрівниці, яка перетнула моря. Наступного дня ми з дівчатами віддали борг — я навіть відмовилася від булочки, щоб зібрати свої п’ятдесят копійок. І хоча каблучко згодом загубилося (Соломія кленлася, що залишила його в рюкзаку), ті емоції залишилися зі мною назавжди.
Той магазин був не просто крамницею старих речей. Він вчив нас мріяти, вірити в дива, бачити в звичайному щось особливе. Ми з Соломією та Марічкою потім виросли, роз’їхалися. Соломія стала геологинею, Марічка — дизайнеркою, а я — вчителькою літератури. Але кожного разу, коли ми телефонуємо, хтось неодмінно згадує: «А пам’ятаєте той комісійний?» І ми сміємося, ніби знову одинадцятирічні, і перед нами полиці, сповнені історій.
Зараз я живу в великому місті, і таких комісійних майже не залишилося. Іноді я заходжу в антикварні крамниці, але це не те — занадто охайне, без тої магії. Я сумую за скрипучими дверима, за тіткою Галею, за нашими дитячими фантазіями. Нещодавно я знайшла в коробці стару книжку — ту саму, про піратів. Відкрила, вдихнула запах сторінок і наче повернулася в п’ятий клас. Може, той магазин і був нашим скарбом — не через речі, а через те, ким ми були в його стінах. І я вдячна долі, що в мене було таке дитинство — з подругами, з мріями і з крамницею див, яка назавжди залишилася в моєму серці.
