Чарівництво нерівного союзу
На свято Дня Конституції я опинився у шумливій компанії в затишній кав’ярні на околиці Львова. Люди навколо були щирі, але майже всі — незнайомці. Поруч ізі мною сидів чоловік, якому явно за п’ятдесят, і молода дівчина, років двадцяти восьми. Богдан і Соломія. Вони сміялися найгучніше, їхня енергія заряджала, хоча обоє пили лише компот. Соломія називала його «татом», і я мимоволі захопився: яка ж зворушлива близькість у батька з донькою. Але раптом вони зібрались додому. Соломія, посміхнувшись, пояснила: «Нас чекає наша дитина, без нас не засне.» Я здивувався.
Коли вони пішли, я тихо запитав у господаря вечора: «Яка ще дитина? Про що вони?» Той здивовано підніс брови: «Їхній син. Вони ж чоловік і дружина.» Я розгубився: «А чому вона називає його татом?» Господар засміявся: «Це у них такий жарт. Колись давно, ще на початку їхнього роману, зайшли вони до крамниці, а продавщиця сказала Богданові: «Яка у вас гарненька донечка!» Відтоді Соломія його так і називає.»
Пізніше я дізнався їхню історію, і вона вразила мене до глибини душі. Богдан — талановитий скульптор, але життя його було далеко не казкою. Два невдалих шлюби, роки, втоплені у вині, безкінечні гулянки. Його старша донька, вже доросла, майже забула про нього. До сорока семи років Богдан озирнувся на своє життя і побачив лише порожнечу. Він творив, але роботи не знаходили відгуку, замовлень майже не було. І тут у його житті з’явилася Соломія. Вони зустрілися випадково — на набережній Полтви, де він часто сидів, малюючи ескізи. Їй ледве виповнилося двадцять, і вона сяяла молодістю та енергією. Чому ця яскрава дівчина звернула увагу на потертого життям скульптора з втомленими очима? Загадка.
Але кохання Соломії стало для Богдана порятунком. Вона вдихнула в нього життя. Він кинув пити, його руки знову набули сили, а роботи — душі. Скульптури почали купувати, у нього пройшли виставки у львівських і київських галереях. Він зайнявся оформленням інтер’єрів для місцевих ресторанів, що принесло гарний дохід. Тепер вони живуть у просторих апартаментах у центрі міста, подорожують світом, насолоджуються життям. Соломія — дружина успішного чоловіка, але ж тоді, на набережній, вона побачила лише неголеного чоловіка з розбитими мріями.
Напевно, подруги та її мама відмовляли: «Ти з’їхала з глузду? Він же майже дідусь!» Напевно, сама Соломія сумнівалася, розуміючи всі ризики. Але вона ризикнула — і тепер щаслива. Богдан же вважає її своїм дивом, ангелом, посланим згори, хоча він певен, що не заслужив такого дару. Їхнього сина він обожнює: возиться із ним, грає, гуляє. Він став ідеальним батьком, яким не зміг бути для старшої доньки. До речі, із нею стосунки теж налагодилися. Вона, яка давно махнула на батька рукою, раптом побачила його іншим — енергійним, турботливим, сповненим життя.
Нерівний шлюб може бути дивовижно міцним. Навіть міцнішим, ніж багато союзів однолітків. Адже, якщо вірити статистиці, кожен третій шлюб в Україні розпадається. А я знаю чимало пар, де чоловік старший за дружину на двадцять, а то й тридцять років. І різниця у віці не заважає — навпаки, вона робить їхній союз особливим.
Я не про угоду «багатий спонсор — молода мисливиця за грошима». Ні, я про справжні родини, де кохання — основа. Чоловіки у віці — неймовірно надійні чоловіки. Вони вже пережили свої бурі, нагулялися, напилися, наробили помилок. Тепер їм потрібен дім, тепло, родина. Багато хто раптом відкриває у собі кулінарні таланти. Знаю одну пару, де чоловік, якому за п’ятдесят, не підпускає свою молодвін до кухні: “Іди відпочинь або почитай книгу, ще встигнеш побіля плити постояти!”
