Дома ж сидиш, нічого не робиш
— Мам, пішли в машинки пограти, ти ж обіцяла… — знову простягнув п’ятирічний Дениско, зазирнувши на кухню.
Марія глянула спочатку на сина, потім перевела погляд на гору брудної посуду й курку, яка терпляче чекала своєї черги на дошці. Знову подивилася на хлопчика. Той теж втупився на неї, чекаючи відповіді.
— Денисю, потерпи трохи, мама скоро прийде, добре? — прошепотіла вона, немов і сама не вірила, що це «скоро» колись настане.
— Знову так! Ти завжди так кажеш, а потім не приходиш! Не хочу грати сам! — скрикнув син і вибіг із кіЗалишившись сама, Марія глянула у вікно, де осіннє сонце розтоплювало останні калюжі, і раптом усміхнулась, згадавши, як колись він приніс їй жовтий кленовий листок, кажучи, що він такий же яскравий, як її очі.
