Ой, слухай, як же ця історія вразила мене… Давай перекажу її по-нашому.
«Лікарю, скажіть просто!» — голос Олени тремтів, а пальці так сильно впилися в край столу, що кісточки побіліли. «Я більше не можу чекати!»
Чоловік за столом повільно підняв голову. Світ настільної лампи відбився у його окулярах, сховавши вираз очей. Він поклав ручку і глибоко зітхнув.
«Чотирнадцять тижнів вагітності», — промовив він спокійно, ніби повідомляв про погоду.
Олена завмерла. Здавалося, повітря вилетіло з її легень. Губи рухнулися, але звуку не було.
«Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як комок підступає до горла. — Це неможливо…»
«Можливо», — лікар прикрив картку долонею, уважно дивлячись на неї. «Ви справді не здогадувалися?»
Олена Коваленко, струнка жінка 45 років з короткою каштановою стрижкою й втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я».
Вона завжди відчувала огиду до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпуче-білі халати — все це згадувало материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Але її терапевт із поліклініки на вулиці Вишневій був непохитний:
«Обстеження обов’язкове, Олено Вікторівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.»
І ось вона тут. У душному кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожний шелест паперу лунав як вирок.
«Але… як? — Олена стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…»
Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.
«Буває й так. Вітаю», — у його голосі мелькнула ледве помітна усмішка.
Олена закрила очі. У голові пронеслося: «Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. А тепер…» Вона зітхнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
«Який вибір?!» — Олена різко встала, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінь впився в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від люті.
«Ви що, пропонуєте мені… позбутися?»
Лікар відкинувся у кріслі, наче відштовхнувшись від її тону.
«Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти», — пробурчав він, швидко перегортаючи картку. «Медичні показання, вікові ризики…»
«Моя дитина — не «медичний показник»! — Олена рвонула дверцюта шафи, де висіло її пальто. — І спостерігати мене буде інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.»
Його брови пішли вгору, але він лише простягнув їй папірці з аналізами.
«Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…»
«Дякую, — вона кинула папірці в сумку, навіть не глянувши. — Мені вистачило двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.»
Двері грюкнула з таким дзвінким клацанням, що медсестри в коридорі здригнулися.
Телефон розрядився саме тоді, коли Олена набрала номер чоловіка. «Символічно», — гірко посміхнулася вона, дивлячись на потемнілий екран.
«Срібне весілля через місяць… а тепер це. Як йому сказати?»
Вона закрила очі, згадуючи їхні довгі роки спроб: нескінченні лікарні, поїздки до санаторію «Сосновий Бір», де пахло смолою й надією, навіть той кумедний візит до глухої знахарки на околиці Черкас. Та тоді, жуючи якісь корінці, буркнула: «Дитина прийде, коли перестанете чекати». Вони з Ігорем тоді сміялися в авто — а тепер…
«Господи, — Олена раптом засміялася крізь сльози, притискаючи долоні до живота. — Та ми ж вже купили квитки в Туреччину на ювілей…»
З динаміка над головою лунали правила відвідування. Десь капала вода з крана. А в її грудях, разом із давно забутим страхом, раптом забилося щось тепле й дике.
«Ігор… він же здуріє від щастя.» Вона поправила складки пальта й рішуче пішла до виходу.
«Треба терміново зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»
Думки плуталися, але одна була кришталево ясна: це диво!
І нехай лікарські прогнози залишаться там, де їм місце.
Олена їхала в душному тролейбусі, притиснута до скла чиїмсь ліктем, але навіть давка не могла зіпсувати її настрій. В голові крутилося одне й те саме: «Ігор… Він буде такий щасливий!»
Вони з чоловіком давно перестали сподіватися. Десять років тому, після безкінечних лікарень, клінік і навіть тієї знахарки, яку колись порадив дядько Петро, вони махнули рукою. «Не дав Бог — і не треба», — сказав тоді Ігор, а Олена лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.
Але тепер… Тепер усе змінилося. Вона притиснула долоню до живота, ще плоского, ще нічим не видаючого таємницю, й усміхнулася. «Він точно зрадіє», — подумала Олена, згадуючи, як лише пару тижнів тому Ігор, сидячи на кухні, з заздрістю розповідав про сусіда з сімнадцятого поверхуДва роки потому, коли маленькі Володя й Віка вперше пробіглися по траві, а в їхніх очах блищало чисте щастя, Олена зрозуміла — доля завжди вела її саме туди, де вона була потрібна найбільше.
