07.10.2025, середина тижня
Будильник розкочувався в шість тридцять, хоча я міг ще трохи спати. Я ставив його не з потреби, а з страху не встигнути розігнатися. Поки будинок ще мовчав, я кину́в прання, зібрав чоловікові пакет з гречкою та куркою, перевірив, чи син підписав зошит з англійської, і переглянув пошту з позначкою «терміново». У ванній дзеркало запотівало від парою, і я бачив себе шматочками: лоб, вії, лінія губ, яка за останні місяці стала суворіше.
Я працюю менеджером проєктів у українській ІТкомпанії, де все вимірюється термінами й ризиками. У чаті кожну хвилину зявляються питання, і рука сама тягнеться відповісти, навіть коли я стою над площею. Я знаю: якщо не відповім зараз, хтось вважає, що я «випала», і потім доведу, що я на місці. Я завжди на місці.
Син, десять років, прокидається важко і роздратовано. Чоловік, Сергій, встає раніше і їде на будівництво, кидаючи сина в школу, коли я затримуюсь. Сергій не поганий, він просто живе в режимі «треба», як і я, і коли ввечері падає на диван, його втома виглядає, ніби закон природи. Я ловив себе на заздрості до цієї прямоти: втомився значить, лежиш. Моя втома завжди вимагала пояснень.
У той понеділок я згадав, що мені сорок один, коли в календарі випадково спливло нагадування про день народження. Я сам його колинебудь поставив, аби не забути, і все одно забув. Подивився на дату, на список завдань і закрив нагадування. У метро я стояв, притиснувшись до поручня, і думав про те, що треба погодити смету, забрати замовлення з пункту видачі, зателефонувати мамі, бо вона ображатиметься, якщо не подзвонити. Привітання від колег прийшли короткими смайликами, і я відповідав «дякую» автоматом.
У іншій частині міста, у школі, у Оленки Петрівни перший урок починався о вісім пятнадцять. Їй було сорок вісім, і вона викладала українську літературу, хоча останні роки відчувала себе більше диспетчером. Діти галасували, батьки писали в месенджери, заступник надсилав таблиці, які треба було заповнити «до вечора». Оленка Петрівна носила в сумці зошити, перевіряла твори в автобусі і на кухні, поки в каструлі кипіла картопля.
Її донька, студентка, жила окремо, але звонила майже щодня, і розмови часто завершувалися проханнями: переказати гривні, подивитися розклад електричок, допомогти з документами. Оленка Петрівна не вміла сказати «не зараз». Здавалося, що якщо відмовиш, станеш поганою мамою, поганою вчителькою, поганою людиною. Вона тримала в голові чужі очікування, як список правил, які не можна порушити.
У вчительській на столі лежали печивці, хтось приніс «до чаю». Оленка Петрівна взяла одне, потім друге і відчула, як піднімається роздратування. Не на печивці, а на себе. Чувала, як колеги обговорювали, хто куди їздив на вихідних, хто «встиг на масаж», і в слові «встиг» чула прихований докір. Вона могла б «встигнути», якби була зібраніше, якби не розтягувалась на чужі прохання.
У поліклініці, де працює Світлана, вже о дев’ятій ранку стояла черга. Світлані пятдесят два, вона терапевт, і кабінет пахне антисептиком і папером старих карт. Пацієнти приходять з різним: кашель, підвищений тиск, довідки на роботу. Світлана слухає, призначає, пояснює, а між прийомами встигає відповідати на питання медсестри і стежити, чи не зависла система.
Власний тиск вона вимірює рідко. Не тому, що не знає, чим це загрожує, а тому, що не хоче бачити цифри. Коли весь день твої цифри чужі, свої здаються зайвим клопотом. Дома її чекає літній батько після інсульту, з яким живе вже третій рік. Він сам може пройти до кухні, але плутається в ліках, і Світлана розкладає таблетки по коробкам на тиждень вперед, ніби це впорядкує все інше.
Четверта жінка, Ася, була самозайнятою. Їй було тридцять сім, і вона робила манікюр вдома. Квартирастудія в новобудові, кредит, два вікна на галасливу вулицю. Ася працювала з ранку до вечора, бо кожен скасований клієнт означав дірку в бюджеті. В соціальних мережах вона публікувала фото акуратних нігтів, підписувала «вільні вікна», відповідала на повідомлення в другу ночі.
Її хлопець, Дмитро, жив з нею, але був гостем. Допомагав іноді, міг забрати посилку або вивезти сміття, проте в цілому вважав, що Ася «сама собі господиня», отже сама і справиться. Ася не сперечалася. Боялася, що сперечання перетвориться на скандал, а скандал на розставання, а розставання на ще один пункт у списку проблем. Їй і так вистачало.
Загальне між нами не в віці й не в професії. Воно в тому, як ми тримаємось за життя, ніби воно розвалиться, якщо відпустити хоча б одну нитку. І в тому, що навколо постійно звучать протилежні голоси.
Я, працюючи в офісі, часто слухав їхні розмови про продуктивність і «правильний баланс». У соцмережах бачив ролики, де жінки посміхаються під пробіжкою, пють зелені смузі і говорять про любов до себе. Я дивився на це з втомленою злістю. Посмішка здавалася ще однією обовязком.
Оленка Петрівна чула ті голоси в батьківському чаті, де матері сперечалися про гуртки і репетиторів, і в розмовах із сусідками, які одночасно осуджували «карєристок» і сміялися над «домогосподарками». Світлана чула їх у черзі, де пацієнти вимагали уваги і одночасно скаржились, що лікарі «нічого не роблять». Ася чула їх у коментарях: «Як ви все встигаєте?» і одразу «А ви ж вдома сидите».
Перший тривожний дзвінок прозвучав у метро в середу. Я стояв у вагоні, тримав телефон, читав повідомлення від керівника: «Потрібно сьогодні закрити, інакше зламаємось». У той момент потяг різко затормозив, і у грудях здавалося, що хтось стискає серце. Повітря стало замало. Я намагався глибше вдихнути, та вдих вийшов коротким і колючим.
Я подумав, що зараз впаду. Не хотів падати. Мені було соромно, немов падіння це слабкість. Вийшов на наступній станції, сів на лавочку і притиснув долоню до грудей. У вухах гул. Люди проходили, хтось говорив по телефону, хтось їв булочку. Я дивився на коліна і намагався рахувати вдихи.
Вийняв з сумки пляшку води, випив і відчув, як дещо розслабляється. Не відразу, не красиво, а повільно, ніби тіло сперечалося зі мною. Через десять хвилин я зміг викликати таксі до офісу. У машині написав керівнику: «Буду через годину, погано себе почуваю». Пальці тряслись, і здавалося, що це видно на екрані.
Він відповів: «Ок. Тримайся». Прочитавши, відчув дивну порожність. «Тримайся» звичне слово, а тепер воно звучало як наказ.
Тривожний дзвінок у Оленки Петрівни був у вигляді розриву. У пятницю ввечері вона перевіряла зошити, на кухні охолоджувався суп, а донька по телефону казала, що терміново потрібні гроші на «якийсь внесок». Оленка Петрівна намагалася зрозуміти, про який внесок йдеться, і одночасно думала, що завтра треба на суботнику в школі.
Тоді в месенджері прийшло повідомлення від батька: «Чому у мого сина трійка? Ви зобовязані пояснити». Оленка Петрівна відчула, як у ній піднімається гаряча хвиля. Вона різко сказала донці: «Зачекай, я не можу зараз», і та образилася. Після цього Оленка Петрівна відкрила повідомлення батька і відповіла надто різко, майже грубо. Відправила і одразу ж пожалкувала.
Сиділа, глянувши на екран, відчувала, як сором прилип до горла. Хотілося повернути час назад, стерти, зробити інакше. Але повідомлення вже було відправлене. Вимкнула телефон, пішла в ванну, зачинила двері і просто стояла, тримачися за раковину. У дзеркалі побачила червоні плями на шиї.
Тривожний дзвінок у Світлани був медичним, та все ж неочікуваним. У понеділок після прийому вона відчула сильний головний біль і нудоту. Медсестра сказала: «Світлано, ви бліда». Світлана відмахнулась, а через годину зрозуміла, що відмахнутись не вдасться.
Вона зайшла в процедурний кабінет, попросила виміряти тиск. Цифри на тонометрі були занадто високі. Світлана дивилась на них і думала не про себе, а про те, що завтра у неї повний день, що батько не матиме кого годувати, що пацієнти будуть скаржитись, якщо відмінити прийом. Потім почула власний голос, сухий і професійний: «Мені потрібен лікарняний». Сказати це було важче, ніж поставити діагноз пацієнту.
У Асі кризис проявився в вигляді оніміння пальців. Це сталося ввечері, коли вона робила покриття клієнтці і раптом зрозуміла, що не відчуває кінчик великого пальця. Вона усміхнулася клієнтці, сказала: «Зараз секунду», і попрямувала в ванну, включила холодну воду, підмокнула руки під струйкою. Оніміння не пройшло.
Вона повернулася, завершила роботу, взяла гроші, провела клієнтку, закрила двері і сіла на підлогу в передпокої. У голові крутилося: якщо руки підведуть все. Кредит, закупка матеріалів, їжа, комунальні послуги. Випила телефон і ввела запит: «оніміння пальців манікюр». Статті лякали тунельним синдромом, запаленням, операціями. Ася відчула, як піднімається паніка.
Дмитро прийшов пізно, з пакетом з магазину. Побачив Асю на підлозі і сказав: «Ти що?». Вона спробувала пояснити, та слова вирвалися уривчасто. Дмитро сів поруч, подивився на її руки і сказав: «Ну, відпочинь кілька днів». Це було сказано просто, без злоби, проте Ася почула в цьому нерозуміння. Кілька днів для неї означали втрату грошей і незадоволених клієнтів.
Ці кризи не були катастрофами. Ніхто не помер, ніхто не втратив роботу в один день. Але після них звичний стан став крихким. Кожна з жінок зрозуміла, що далі так не можна, хоча не знала, як інакше.
Вечором я повернувся додому пізніше, ніж планував. Сергій уже накрив сина, на столі стояла тарілка з охолола пастою. Я зняв пальто, сів і сказав: «Сьогодні в метро стало погано». Я намагався говорити спокійно, та голос всё ж зітряв.
Сергій подивився уважно. «Серце?» запитав він. Я пожала плечима. Хотілося, щоб він сам зрозумів, що це не лише про серце. Сергій відповів: «Завтра до лікаря підеш. Я сином займуся». Я почув у цьому не співчуття, а практичність. І це, якось, допомогло.
Наступного дня я записався в поліклініку через додаток. Вільний час був лише на наступному тижні вранці. Хоча спочатку хотіла скасувати, бо вранці планерка, памятаючи той момент у метро, я написала керівнику: «Мені треба вийти на годину, записалась до лікаря». Відправила і чекала, ніби вже викликають на килим.
Він відповів через хвилину: «Ок, повідом команду». Перечитала і відчувалаТож я навчився слухати своє тіло і дозволяти собі бути не ідеальним, бо лише так можна жити в гармонії з собою.
