Час для себе
У Наталії будильник дзвонить о шостій тридцять, хоча вставати можна й пізніше. Вона ставить його не з потреби, а зі страху не встигнути розігнатися. Поки дім ще тихий, вона встигає запустити пральню, зібрати чоловікові пакет з гречкою та куркою, перевірити, що у сина підписана тетрадка з англійської, і переглянути листи з позначкою «терміново». У ванній дзеркало запотіває від душу, і Наталія бачить себе по шматочках: лоб, вії, лінію рота, яка за останні місяці стала жорсткішою.
Вона працює менеджером проєктів у компанії, де все вимірюється строками і ризиками. У чаті кожну хвилину зявляються питання, і її рука сама тягнеться відповідати, навіть коли вона стоїть біля плити. Наталія знає: якщо не відповість зараз, хтось вирішить, що вона «випала», і потім доведеться доводити, що вона на місці. Вона завжди була на місці.
Син, десять років, прокидається важко і роздратовано. Чоловік, Сергій, встає раніше і йде на будівельний майданчик, по дорозі підвозячи сина до школи, якщо Наталія запізнюється. Сергій не поганий. Він просто живе в режимі «потрібно», як і вона, і коли ввечері падає на диван, його втома виглядає як закон природи. Наталія ловить себе на заздрісному ставленні до цієї прямоти: втома значить, лежиш. Її втома завжди потребує пояснень.
У цей понеділок вона згадує, що їй сорок один, коли в календарі випадково спливає нагадування про день народження. Вона сама його колись поставила, щоб не забути, і все одно забула. Наталія дивиться на дату, на список справ і закриває нагадування. У метро, притискаючись до поручня, вона думатиме про те, що треба узгодити смету, забрати замовлення з пункту видачі, зателефонувати мамі, бо та ображатиметься, якщо не подзвонити. Привітання від колег приходять короткими повідомленнями з емодзі, і Наталія відповідає «дякую» на автоматі.
У іншій частині міста, у школі, у Володимира Петровича перший урок починається о восьмій пятнадцять. Йому вісімдесят, і він викладає літературу, хоча останні роки відчуває себе радше диспетчером. Діти шумлять, батьки пишуть у месенджери, заступник директора надсилає таблиці, які треба заповнити «до вечора». Володимир Петрович носить у сумці тетради, перевіряє твори в автобусі та на кухні, поки в каструлі вариться картопля.
Його донькастудентка живе окремо, але дзвонить майже щодня, і розмови часто закінчуються проханнями: переказати гроші, подивитися розклад поїздів, допомогти з документами. Володимир Петрович не вміє сказати «не зараз». Йому здається, що якщо відмовить, то буде поганим батьком, поганим вчителем, поганою людиною. Він тримає у голові чужі очікування, мов список правил, які неможливо порушити.
У вчительській на столі лежать печива, хтось приніс «до чаю». Володимир Петрович бере одне, потім друге і відчуває, як піднімається роздратування. Не на печиво, а на себе. Він чує, як колеги обговорюють, куди їхали у вихідні, хто «встиг на масаж», і в слові «встиг» чує прихований докір. Він теж міг би «встигнути», якби був зібранішим, якщо б не розтягався по чужим проханням.
У поліклініці, де працює Світлана, до девятої ранку вже стоїть черга. Світлані пятдесят два, вона терапевт, і її кабінет пахне антисептиком і паперовою пилюкою від старих карт. Пацієнти приходять з різним: кашлем, підвищеним тиском, довідками для роботи. Світлана слухає, призначає, пояснює, а між прийомами встигає відповідати на питання медсестри і стежити, чи система не зависла.
Власний тиск вона вимірює рідко. Не тому, що не знає, чим це грозить, а тому, що не хоче бачити цифри. Коли у весь день чужі цифри, свої здаються зайвою проблемою. Додому її чекає літній батько після інсульту, з яким вона живе вже третій рік. Він сам може дійти до кухні, але плутає ліки, і Світлана розкладає таблетки по коробочкам на тиждень вперед, ніби це упорядковує все інше.
Четверта жінка, Ася, працює самозайнятою. Їй тридцять сім, вона робить манікюр вдома. Квартирстудія в новобудові, кредит, два вікна на шумну вулицю. Ася працює з ранку до вечора, бо кожен скасований клієнт означає дірку в бюджеті. Вона постить у соцмережі фото акуратних нігтів, підписує «вільні години», відповідає на повідомлення о другій ночі.
Її хлопець, Діма, живе з нею, але як гість. Він допомагає іноді, може забрати посилку або викинути сміття, проте вважає, що Ася «сама собі господиня», отже сама і впорається. Ася не сперечається. Вона боїться, що сварка перетвориться на скандал, а скандал на розставання, а розставання ще один пункт у списку проблем. Їй і так достатньо.
Між ними спільне не вік і не професія. Спільне те, як вони тримають на собі життя, ніби воно може розвалитися, якщо відпустить хоча б одну нитку, і те, що навколо постійно звучать протиріччя.
Наталія чує їх в офісі, коли колеги обговорюють продуктивність і «правильний баланс». У стрічці соцмереж вона бачить ролики, де жінки усміхаються під пробіжкою, пють зелені смузі і говорять про любов до себе. Наталія дивиться на це з втомленим гнівом. Усмішка здається ще однією обовязковістю.
Володимир Петрович чує ці голоси в батьківському чаті, де матері сперечаються про гуртки і репетиторів, і в розмовах з сусідками, які можуть одночасно засуджувати «карєристку» і сміятися над «домогосподарками». Світлана чує їх у черзі, де пацієнти вимагають уваги і одночасно скаржаться, що лікарі «нічого не роблять». Ася чує їх у коментарях: «Як ви все встигаєте?» і відразу «Ну ви ж вдома сидите».
Перший тривожний дзвінок у Наталії лунає в метро в середу. Вона стоїть у вагоні, тримає телефон, читає повідомлення від керівника: «Потрібно сьогодні закрити, інакше будемо у гаю». У той момент потяг різко гальмує, і Наталія відчуває, як у грудях щось стискає, ніби хтось схопив серце рукою. Повітря стає замкненим. Вона намагається вдихнути глибше, та вдих виходить коротким і колючим.
Наталія думає, що зараз впаде. Вона не хоче падати. Їй соромно заздалегідь, ніби падіння це слабкість. Вона виходить на наступній станції, сідає на лавку і притискає долоню до грудей. У вухах шумить. Люди проходять, хтось говорить по телефону, хтось їсть булочку. Наталія дивиться на коліна і намагається рахувати вдихи.
Вона дістає з сумки пляшку води, робить ковток і відчуває, як трохи відпускає. Не відразу, не красиво, а повільно, ніби тіло сперечається з нею. Через десять хвилин піднімається і викликає таксі до офісу. У машині пише керівнику: «Буду через годину, погано себе почуваю». Пальці тремтять, і їй здається, що це видно на екрані.
Керівник відповідає: «Ок. Тримайся». Наталія читає й відчуває дивну порожнечу. «Тримайся» звичне слово, а зараз воно звучить як наказ.
У Володимира Петровича тривожний дзвінок приходить у вигляді зриву. У пятницю ввечері він перевіряє тетради, на кухні охолоджується борщ, і донька по телефону розповідає, що терміново потрібні гроші на «якийсь внесок». Володимир Петрович намагається зрозуміти, про який внесок мова, і одночасно думає, що завтра треба в школі на суботник.
У той момент у месенджері надходить повідомлення від батька учня: «Чому мій син отримав трійку? Ви зобовязані пояснити». Володимир Петрович відчуває, як всередині піднімається гаряча хвиля. Він різко каже донці: «Почекай, я не можу зараз», і вона ображається. Потім він відкриває повідомлення батька і пише відповідь надто різку, майже грубу. Відправивши, миттєво пошкодував.
Він сидить, дивлячись на екран, і відчуває, як сором приливає до горла. Хочеться повернути час назад, стерти, зробити інакше. Але повідомлення вже відіслане. Він вимикає телефон і йде в ванну, зачиняє двері і просто стоїть, тримаючись за раковину. У дзеркалі бачить червоні плями на шиї.
Тривожний дзвінок у Світлани медичний, та все ж несподіваний. У понеділок після прийому вона відчуває сильний головний біль і нудоту. Медсестра каже: «Світлано, ви бліда». Світлана відмахується, та через годину розуміє, що відмахнутись не вдасться.
Вона заходить у процедурний кабінет, просить виміряти тиск. Цифри на тонометрі надто високі. Світлана дивиться на них і думає не про себе, а про те, що завтра її день заповнений, що батька немає кого годувати, що пацієнти будуть скаржитися, якщо скасувати прийом. Потім чує свій власний голос, сухий і професійний: «Потрібен лікарняний». Сказати це важче, ніж поставити діагноз пацієнту.
Ася відчуває кризу у вигляді онеміння пальців. Це стається ввечері, коли вона робить покриття клієнтці і раптом розуміє, що не відчуває кінчик великого пальця. Вона усміхається клієнтці, каже: «Зараз секунду», і йде в ванну, вмикає холодну воду, тримає руки під струменем. Онеміння не проходить.
Вона повертається, завершує роботу, бере гроші, провокує клієнтку, зачиняє двері і сідає на підлогу в передпокої. У голові крутиться думка: якщо руки підведуть все. Кредит, закупи, їжа, комунальні. Вона відкриває телефон і шукає: «онеміння пальців манікюр». Статті лякають тунельним синдромом, запаленням, операціями. Ася відчуває, як піднімається паніка.
Діма приходить пізно, з пакетом з магазину. Він бачить Асю на підлозі і каже: «Ти що?». Вона намагається пояснити, та слова вриваються кусками. Діма сідає поруч, дивиться на її руки і каже: «Ну, відпочинь кілька днів». Це сказано просто, без злого наміру, та Ася чує в цьому нерозуміння. Кілька днів для неї означають мінус гроші і незадоволених клієнтів.
Ці кризи не стали катастрофами. Ніхто не загинув, ніхто не втратив роботу в один день. Але після них колишній стан став крихким. Кожна з жінок зрозуміла, що далі так не можна, хоча не знала, як інакше.
Вечором Наталія повертається додому пізніше, ніж планувала. Сергій вже наклав сина, на столі стоїть тарілка з охолодженою гречкою. Наталія знімає пальто, сідає і каже: «У метро стало погано». Вона намагається говорити спокійно, та голос все одно тремтить.
Сергій дивиться на неї уважно. «Серце?» запитує він. Наталія пожимає плечами. Хочеться, щоб він сам зрозумів, що йдеться не лише про серце. Сергій каже: «Завтра до лікаря підеш. Я відвезу сина». У цій відповіді Наталія чує не жалощі, а практичність. І це, дивно, допомагає.
Наступного дня вона через додаток записується до поліклініки. Вільний час лише наступний тиждень вранці. Наталія хоче відмінити, бо вранці планерка, та згадує лавку в метро і те, як боялася впасти. Вона пише керівнику: «Потрібно буде вийти на годину, записалася до лікаря». Відправляє і чекає, ніби вже її викликають на килимок.
Керівник відповНаталія глибоко вдихає, усміхається собі в дзеркало і нарешті дозволяє собі просто бути.
