“Ми не втратили час, ми просто довго йшли до свого щастя,” — промовила Оксана, тісніше притулившись до Романа.
Оксана розплющила очі й блаженно потягнулася. Сьогодні неділя — можна покебенитись, нікуди не поспішаючи.
Коли помер чоловік, знайомі й колеги очікували, що Оксана буде ридати й заливатися слізьми. Вона ж надягала маску невтішної скорботи. На роботі дали відпустку, щоб гідно провести “любого супруга”.
Зовні вони виглядали ідеальною парою, а що ховалось у кожному всередині — нікого не обходило. Ні, по-людськи їй було шкода Віктора, як будь-якої людини, що пішла з життя рано. Але не як коханого чоловіка.
Оксана подивилась на фото в рамці. Все, тепер його можна сховати. Раніше не прибирала — адже заходили знайомі, втішали й шукали поглядом портрет покійного.
Щодня прокидатись і бачити його задоволене, наче у ситого кота, обличчя — це вже занадто. Вона скинула ковдру, підійшла до книжкової полиці й взяла фотку. Хвилинку розглядала вихолене, впевнене в своїй неперевершеності лице. Скільких дурниць він накоїв. Оксана усміхнулася.
“Ну що? Додумався? Думаєш, я страждаю? Не дочекаєшся. Прощавай.” — вона розсунула книги й засунула туди рамку. — “Ось так. Тепер твоє місце тут, а не в моєму житті.” — Струсила невидимий пил із долонь та пішла до ванної.
***
Коли Оксана вийшла з аудиторії після останнього екзамену, у коридорі вже нікого не було. Вона складала останньою. Збоку з’явився звичайний, нічим не примітний хлопець. Вони вступали разом до інституту.
“Ну як? Здала?” — запитав він.
“П’ятірка!” — Оксана не втримала посмішки.
“Значить, вчитимемось разом.” — Він теж усміхнувся.
“Треба ще списки дочекатись…” — почала вона, але сама була впевнена — пройде.
“Формальність. У тебе одна четвірка. Прохідний бал є.”
“А коли списки вивісять?”
“Післязавтра, я дізнавався. Може, відзначимо?” — він завмер, чекаючи відповіді.
Оксана подумала: батьки на роботі, готуватись більше не треба…
“Підемо,” — кивнула вона.
Вони гуляли містом, їли морозиво, потім пішли в кіно.
Виявилось, вони в різних групах. Оксані було байдуже, а от Роман засмутився. Тепер бачились лише на перервах. На лекціях він незмінно сідав поруч.
Якось Роман запізнився, і його місце біля Оксани зайняв Віктор Довженко, який вліткА потім, коли ранкове сонце заглянуло у вікно, Оксана зрозуміла, що нарешті знайшла те, що так довго шукала — справжнє щастя, яке завжди було поруч.
