**Бабушка на годик**
Стояла перед дзеркалом у ванній, у руці тремтіла туш. Востаннє я так ретельно малювалася сім років тому, перед тим невдалим корпоративом, де зустріла Дмитра. Він пішов через рік після народження сина, “великодушно” залишивши нам квартиру.
Рука сама потягнулася до звичного блиску для губ, але раптом схопила яскраво-червону помаду. Вона лежала неторканою з тих пір, як я стала просто “мамою Богдана”.
Телефон завибрирував на краю умивальника, з гуркотом впавши на підлогу. Рука з пензликом здригнулася, залишивши чорну смужку біля скроні. Олена дзвонила вже третій раз за годину.
— Ти взагалі збираєшся? — її голос був роздратований. — Ти обіцяла забрати мене годину тому!
Я прикусила губу, крізь напіввідчинені двері спостерігаючи за Богданом. Син сидів перед телевізором, оточений кільцем із кукурудзяних пластівців. У горлі стиснувся ком.
— Мені потрібно термімово знайти нову няню.
— Що?! — Олена ахнула. — Ти ж казала, що все влаштувала!
— Та няня відмовилася в останній момент.
Тиша у трубці стала густою й незручною. Я точно знала, про що думала Олена: “Знову Наталя не справляється”. П’ять років сама з дитиною, а я досі не навчилася передбачати такі ситуації.
— Мам! — Богдан з’явився у дверях, залишаючи за собою сліди пластівців. — А тато сьогодні прийде?
Мене ніби вдарили під ребра. Це питання лунало щочетверга, але колишній чоловік не поспішав спілкуватися з нашим сином. Хоча й я сама не наполягала.
— Ні, сонечко, — поправила йому комір. — Але сьогодні до тебе прийде найкраща в світі няня!
Ноутбук видав десятки оголошень за запитом “няня терміново”. Банер “Бабуся на годик” з фото усміхненої жінки виглядав як злий жарт. Моя мама вже три роки жила в Одесі. Наші стосунки були напруженими: я не хотіла її турбувати своїми проблемами, а вона дорікала мені, що віддалилася й нічого не розповідаю.
Я клацнула на банер і вибрала “Зателефонувати”.
Рівно о 19:03 дзвінок у двері порушив тишу нашої квартири.
Жінка на порозі виглядала так, наче зійшла зі сторінок підручника з домоводства часів СРСР. Висока, пряма, у суворому сірому костюмі та білосніжній блузці. Єдина незвична деталь — старомодна брошка у формі сови на лацкані піджака.
— Ви замовили няню? — її голос звучав чітко, з ледь помітною хрипотцею, як у людини, звиклої, що її слухаються.
Я мимоволі відступила, пропускаючи незнайомку. Вперше за довгі роки я відчула себе гостем у власному домі, несміливо пробубонівши:
— Так, але… я очікувала…
— Кого саме? — вона різко повернулася, і брошка блиснула під світлом люстри. Я не знала, що відповісти. Вона зовсім не схожа на ту веселу бабусю з реклами.
За моєю спиною затупотіли босі ноги. Богдан витріщився на її строгий костюм:
— Ти справжня домоправителька? Як у казці?
— Богдане! — інстинктивно захистила його.
Жінка хмикнула. Наклонилася й несподівано посміхнула синові теплою, доброю усмішкою.
— Кмітливий хлопчик. Але сьогодні я просто Варвара Семенівна. Твоя няня. На цей вечір.
Зняла піджак таким чітким рухом, ніби хірург після операції, й акуратно повісила на вішалку. Оглянула вітальню пронизливим професійним поглядом.
— Правила прості. Ви йдете. Можете дзвонити, але лише за вагомої причини. Я займатимусь дитиною, і ваші тривожні дзвінки нам заважатимуть.
Я прикусила губу, коли вона провела пальцем по полиці, перевіряючи на пил.
— У вас є рекомендації?
Варвара Семенівна повернулася, і в її очах я побачила щось незбагненно знайоме:
— Тридцять п’ять років роботи вихователем у дитячому садку. Виростила не одне покоління дітей. Ваш Богдан буде у надійних руках.
* * *
Дощ бив у вікна кав’ярні, розмиваючи вогні Києва. Я запізнилася на двадцять хвилин — саме стільки часу знадобилося, щоб переконати себе, що Богдан у безпеці.
— Наталю, нарешті! — Олена махнула рукою. Її манікюр, як завжди, був ідеальним — ніжно-рожевий, без жодної подряпини. — Ми вже замовили тобі зелений чай.
Олег підвівся, коли я підійшла, незграбно поправляючи окуляри. Ми зустрічалися всього два місяці. Знайомство організувала Олена — Олег був її шкільним другом, який нещодавно пережив важкий розлучення.
— Вибачте за запізнення, — повісила мокрий плащ на спинку стільця. — Довелося шукати няню останньої хвилини.
Олена примружила очі — той самий погляд, який я пам’ятала ще з університету:
— То що сталося з Ганною Михайлівною? Ти ж казала, що домовилася з нею на місяць уперед.
Я простягнула руку за цукром, уникаючи прямого погляду:
— Вона знайшла вигіднішу пропозицію й відмовилася.
Олег акуратно підсунув мені молоко — я завжди дВарвара Семенівна зникла так само несподівано, як і з’явилася, але залишила після себе не лише блискучий пиріг і чистоту в домі, а щось набагато важливіше — відчуття, що я більше не одна.
