**Щоденник**
Я вийшов з вагону й глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря інше. А бував я в багатьох куточках світу, але сюди тягло завжди.
Йшов знайомими з дитинства вуличками, помічаючи кожну зміну. Ось і наш двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками: дві довгі, з п’ятьма під’їздами, дві — короткі, з двома. Двір завжди був великим: дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та турніками. Колись тут були гойдалки та металева «павутинка» — саме з неї в мене шрам над бровою.
На іншій половині — футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Зимою тут заливають ковзанку. Ранок — порожньо. Якби був м’яч, обов’язково б забив, як колись.
Ех, добрі часи… Стьопка поїхав десь на Схід, одружився, двоє дітей. А Лесь вже вдруге сидить. Так і розкидало нас життя.
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, я крикнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало толку. Довго стояв, поки очі не звикли до півтемряви. Скільки не вкручували яскравіших — хтось завжди ставив тьмяні. Ніхто ще не зламав ноги на цих сходах — диво.
Піднявся на другий поверх, зупинився біля дверей праворуч. Тут колись жила Соломія. Не Соля, не Соломійка — саме Соломія. Так вона любила. Моя перша, відчайдушна й безвідповідна любов.
Колись я тиснув дзвінок і біг нагору, на третій, чекаючи, коли вона вийде. Подумав зробити так само, але вже не той спринтер. Та й дорослому чоловікові негоже. До того ж, чи живе вона тут ще?
Усміхнувся й пішов на третій. Ось і моя квартира. Завжди відчиняла мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Я тоді був у рейсі, не встиг на похорон.
Тисну дзвінок. Замок клацнув, двері відчинилися. Побачивши мене, мама розкрила обійми.
— Сину! — Обійнялися на порозі. Вона відійшла, щоб розглянути, потім знову припала до плеча.
Коли жив батько, мама фарбувала волосся. Тепер на проборі — широка срібна смуга.
— Тож ти мені снився! Знала, що приїдеш. Надовго? Ой, чого ми в дверях… Заходь!
Перші хвилини радості пройшли. Я взувся, знайшов свої капці. Вони завжди тут чекали. А тапки батька мама прибрала.
— Це тобі. — Подарунки з маркету.
— Ти для мене найкращий подарунок, — сказала вона, все ж заглянувши в пакет. — Ставлю чайник. Чи може, поїси?
— Ой, дурна голова… Хліб забула купити. Зараз побіжу… — Вона застигла, зір блукав. — Магазини ще закриті.
— Нічого. Потім сам схожу. Сідай.
Кухня здалася крихітною. Каюта на судні — більша. Як вона вміщається тут?
— Як ти? — Поклав руку на її натрудені пальці.
— Помаленьку. А ти? Так і не одружився? — В очах сум.
— Не всі жінки готові чекати моряка півроку.
Після сніданку мама почала варити мій улюблений борщ, а я пішов за хлебом. Спускаючись, знову зупинився біля дверей Соломії.
Лише через кілька днів я натиснув дзвінок. Замок клацнув, двері відчинилися. Моє серце вдарило в груди, ніби хотіло вискочити. Вона майже не змінилася, трохи округлилася, але їй це личило.
— Вам кого? — Соломія оглянула мене.
— Вибачте… — Я відступив до сходів.
— Дмитрію? Це ж ви? — її голос зупинив мене.
«Вона впізнала!» — радісно скрикнуло серце.
***
— Ти пропустив гол! Через тебе програли! — Стьопка кричав, і його голос зламався.
— Нічого, іншим разом відіграємось, — поспішно сказав я.
— Ага, звісно! — Він розвернувся. — Не вмієш — не лізь.
— Я не вмію? Це ти Льошу до ворот підпустив! Стьоп, чекай! — я схопив його за руку.
— Відчепись! — Він вирвався й штовхнув мене.
— Сам відчепись! — я відповів тим самим.
Почалася бійка, поки не роздався дівочий голос:
— Годі вам!
Ми зупинилися. Стьопка відряВони зустрілися знову через роки біля тієї самої гірки в дитячому дворі, де колись так само щось важливе для них почалося.
