Дочекайтеся мене, Наталю Василівно!
Дзвінок пролунав, і шкільні коридори поступово спорожніли. Вчителі розходилися по класах, поспішаючи запізнілих учнів.
За вікнами шуміла молода листва, сонце вабило на вулицю. Наталя Василівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, хотілося все кинути й піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Учні сьомого «Б» із галасом підвелися.
— Доброго ранку. Сідайте, будь ласка, — промовила вона, проходя до вчительського стола.
— Хто сьогодні відсутній? — спитала Наталя Василівна, швидко окинувши клас поглядом.
Відмінниця Оля Соловейко підвелася й англійською повідомила, що Марченко хвора, а також немає Максима Шевченка. Вона завжди швидко реагувала, адже краще за всіх володіла англійською. По класі пройшов шумок.
— Іване, що з Максимом? — спитала Наталя Василівна українською.
Іван Коваль був сусідом Максима.
Усі в школі знали, що батько хлопця рік тому вийшов із в’язниці, не працював, пив і безжально бив дружину. Синові теж діставалося, коли він заступався за матір.
