Ось адаптована історія:
Притулився спиною до шершавої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, не зрушиться з місця. Та через кілька хвилин змусив себе відірватися й піти до ординаторської.
За дві години він вийшов із воріт лікарні. Після двох чашок міцної кави втома відпустила. Біля воріт починалася невеличка алея, що впиралася у дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, тремтливим візерунком лягаючи на асфальт. Він не пам’ятав, щоб колись ходив цією алеєю — завжди приїжджав на авто. А тепер раптом захотілося пройтися цим сонячним шляхом, прижмурюючись від світла. Все одно вдома ніхто не чекає.
Володимир поволі йшов, милуючись сонцем, уже відцвілими тополиними пуховими хмарами. Літо перетнуло північ, і попереду чекала відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у старої з косою життя пацієнта.
На одній із лавок сиділа дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книжкою, а пасма рудого волосся ховали її обличчя. Йому раптом нестерпно захотілося побачити її погляд. Підійшов і зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку, не помічаючи його.
— Цікава книжка? — спитав Володимир.
Вона ще трохи почитала, потім закрила, заклавши пальцем сторінку, щоб він побачив обкладинку.
— «Любий мій чоловіче», — прочитав він угору ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але це не псувало її — навпаки, додавало вогню. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», — подумав він, дивлячись на пасма, що палали на сонці.
— Медициною цікавишся чи автор подобається? — спитав Володимир.
— Подала документи до медінституту.
— Тоді ми майже колеги. — Він усміхнувся і сів поруч.
— А ви лікар? — у чорних очах з’явився вогонь.
— Хірург.
— Ви? — перепитала вона з нерозумінням.
— А що таке дивного? Не схожий? Чи вам здається, що всі хірурги — сиві й мовчазні?
Пухкі губи розтягнулися в усмішці.
— А яка саме хірургія?
— Радий, що ви цікавитеся. Хотів би сказати, що пластичний — звучить романтичніше. Але ні, звичайний хірург. Хтось має вирізати апендицити й камені з жовчного.
Вона засміялася. Сміх був ніжний, м’який.
Йому раптом захотілося здатися перед нею досвідченим, побідуватим лікарем. І він почав розповідати, що робота хірурга — не романтика, як у книжках. Відповідальність велика. Операційний стіл — це поле бою, де кожен рух має значення. Згадав і про сьогоднішній випадок, додавши про родину пацієнта, яка чекала за дверима.
Спочатку вона дивилася насторожено, потім із захопленням. І під цим поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але не міг спинитися. Так хотілося їй сподобатися.
— Ви врятували життя і так просто про це кажете? — спитала вона серйозно.
— Це щоденність. Будь-яка операція — ризик. — А ви яким лікарем мрієте стати? — у свою чергу запитав він.
— Поки не вирішила. Ще ж поступити треба. — Вона глянула на годинник і зірвалася з лавки. — Ой, запізнююся!
— Коло лікарні стоїть моя машина, — теж підвівся. — Підвезу, куди скажете.
По дорозі додому дівчина розповіла, що живе з тіткою Ганною, сестрою матері. В неї є пес — старий спанієль Барс. Так назвав його тітчин чоловік, поки був живий. У тітки болять ноги, тож вигулювати Барса доводиться їй, Олені. А пес старий, не терпить, і якщо не вивести вчасно — буде біда.
— Тітка зла? — спитав Володимир.
— Тітка Ганна? Та ні, вона добра. Взяла мене до себе, хоча в неї й здоров’я не асе.
— А звідки ви вступити збиралися?
— Я тут усе життя. Коли була у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, а вона не йшла до лікаря. Я прийшла зі школи — а вона лежить непритомна. Викликала «швидку». АпеВін подивився їй у вічі, відчуваючи, як серце розривається на дві частини — одна для майбутньої дитини, інша для неї, Оленки, яку він не зміг утримати.
