**Чекай на мене**
Притулився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, нікуди не рухатимусь. Та через кілька хвилин змусив себе відірватись і дійти до ординаторської.
За пару годин він вийшов зі шпитального подвір’я. Після двох кухлів міцної кави втома відступила. Біля воріт починалась невелика алея, що впиралась у дорогу. Промені сонця пробивались крізь листя, кладучи на асфальт тремтячий візерунок. Він не пам’ятав, щоб колись гуляв тут – завжди приїжджав до лікарні на авто. А тепер раптом захотілось пройтися цим сяйвом, прижмурюючись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекає.
Олег повільно йшов, радіючи теплу, вже відцвітлим тополиним заметам. Літо перейшло південь, попереду – відпустка. Сьогодні він переміг, відібрав у нестримної старухи життя пацієнта.
На одній з лавок сиділа дівчина у світлій сукні. Вона схилилась над книгою. Пасмо рудого волосся закривало її обличчя. Йому раптом несамовито захотілось побачити її лице. Олег підійшов і зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку, не помічаючи його.
«Цікава книжка?» – запитав він.
Вона ще трохи почитала, потім закрила, заклавши сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.
«Любий мій чоловік», – прочитав Олег угору ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але це не псувало її, навпаки – додавало вдачі й чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа й мила. «Золота», – подумав він, дивлячись на пасма, що горіли на сонці.
«Медициною цікавитесь чи автор подобається?» – запитав Олег.
«Подала документи до медінституту».
«То ми з вами майже колеги». Він схвалильно посміхнувся і сів поруч.
«А ви – лікар?» – у чорних очах спалахнув інтерес.
«Хірург».
«Ви?» – перепитала дівчина з нерозумінням.
«А що вас так здивувало? Не схожий? Чи вам усі хірурги здаються сивими й мовчазними?»
Пухкі губи розтягнулись у посмішці.
«А який саме хірург?»
«Похвально, що ви розбираєтесь у нюансах. Хотілося би сказати, що пластичний – звучить престижніше. На жаль, я звичайний. Хтось має вирізати апендицити та камені з жовчного».
Дівчина засміялася. Сміх у неї був мелодійний.
Чомусь йому захотілось виглядати перед нею досвідченим, битим хірургом. І Олег почав розповідати, що будні позбавлені книжкової романтики. Відповідальність величезна. Адже в руках хірурга – життя, а операційний стіл – це своєрідне поле бою. Згадав і про сьогоднішній випадок, прикрасивши оповідь думками про дружину та дітей пацієнта, що чекали та хвилювались.
Дівчина спочатку дивилась насторожено, потім – із захопленням. Під її поглядом він почувався майже героєм. Розумів, що заносить, але не міг спинитись. Дуже хотілось сподобатись.
«Ви врятували життя і так просто про це кажете?» – серйозно запитала вона.
«Щодня буває. Будь-яка операція – ризик. А ви яким лікарем мрієте стати?» – запитав він у свою чергу.
«Ще не вирішила. Треба спершу вступити». Вона глянула на годинник і зірвалась з лавки. «Ой, запізнююсь!» – у очіх метнувся переляк.
«Біля лікарні стоїть моя машина. Підвезу вас».
По дорозі дівчина розповіла, що живе з тіткою Галиною, сестрою мами. У них є пес – старий спанієль Бандит. Так назвав її покійний дядько. У тітки болять ноги, тож вигулювати пса доводиться їй, Олені. А Бандит старий, не може терпіти, і якщо не вивести вчасно – буде біда. Прийдеться прибирати.
«Зла?» – запитав Олег.
«Тітка Галя? Ні, що ви. Вона добра. Взяла мене до себе, хоча в неї проблеми зі здоров’ям».
«А звідки ви вступаєте?»
«Я тут живу все життя. Коли була у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, але вона не йшла до лікаря. Я прийшла зі школи – а вона лежить непритомна. Викликала «швидку». Апендицит, перитоніт. Тато після її смерті запив. Потім загинув під колесами автобуса. Тож я з тіткою».
Оленка вийшла з авто і побігла до під’їзду. Коло дверей обернулась. Олег помахав їй, і вона зникла у дверей.
Залишившись один, він миттєво перестав почуватись героєм, став звичайним втомленим хірургом. Щиро шкодував її. Гарна, правильна дівчина. Така молода, а вже стільки випробувань.
Через місяць, після відпустки, Олег Іванович Коваль йшов коридором відділення. Молода санітарка мила підлогу. Пасмо рудого волосся вибивалось з-під шапочки. Щось здалось знайомим. Хтось із пацієнтів? Чиїсь рідні?
Дівчина підняла голову.
«Ви? Вітаю», – у чорних очах мигнула радість. Він її впізнав, хоч ім’я забув.
«Вітаю. Ти ж збиралась вчитися, а не працювати?» – раптом перейшов на «ти». «Чи тут хтось із рідних?»
«Я вступила. Вирішила підробити до навчання», –Олег подивився на Олену, і раптом усвідомив, що їхні шляхи вже ніколи не перетнуться знову.
