Сьогодні притиснувся спиною до шершавої холодної стіни, закрив очі. Здавалося, ноги не носять. Проте за кілька хвилин змусив себе відірватися й дійти до ординаторської.
Через дві години він вийшов із воріт лікарняного містечка. Дві чашки міцної кави розігнали втому. Від воріт вела невеличка алея, що впиралася в дорогу. Промені сонця пробивалися крізь листя, граючи на асфальті. Він не пам’ятав, щоб коли-небудь ходив цим шляхом — завжди їхав машиною. Та сьогодні раптом захотілося пройтися цією мерехтливою доріжкою, жмурячись від сяйва. Все одно вдома ніхто не чекає.
Ярослав ішов повільно, насолоджуючись теплом, забутими тополиними бурями. Літо перевалило південь, а попереду — відпустка. Сьогодні він переміг, вирвав у старої з косою життя пацієнта.
На лавочці сиділа дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книжкою, а пасма рудого волосся ховали її обличчя. Йому раптом нестримно захотілося побачити її. Підійшов і зупинився.
Дівчина перегорнула сторінку, не помічаючи його.
— Цікава книжка? — спитав Ярослав.
Вона ще трохи почитала, потім закрила, тримаючи сторінку пальцем.
— *Коханий мій чоловіче*, — прочитав він угору ногами.
Дівчина підняла голову. Обличчя в веснянках, але вони не псували її — навпаки, додавали вогню. Виразні чорні очі, пухкі губи. Свіжа, наче ранкова роса. «Золота», — подумав він, дивлячись на пасма, що горіли на сонці.
— Медициною цікавитесь чи автор подобається?
— Подала документи до медінституту.
— Тоді ми майже колеги. — Ярослав усміхнувся і сів поруч.
— Ви лікар? — її погляд оживився.
— Хірург.
— Ви?! — перепитала вона з нерозумінням.
— А що вас так вразило? Не схожий? Чи вам здається, що всі хірурги — сиві й мовчазні?
Пухкі губи розтягнулися в усмішці.
— А який саме хірург?
— Похвально, що ви знаєте нюанси. Хотілося б сказати — пластичний. Це звучить пафосніше. Але ні, я звичайний хірург. Хтось же має вирізати апендикси й жовчні камені.
Дівчина засміялася. Сміх був ніжним, наче дзвін струмка.
Чомусь йому захотілося пофорсувати, показати себе досвідченим лікарем. Він почав розповідати, що робота позбавлена книжної романтики. Відповідальність величезна. А операційний стіл — це поле бою, де потрібна тактика. Згадав і про сьогоднішній випадок, додавши роздуми про дружину та дітей пацієнта, що чекали на результат.
Спочатку вона дивилася насторожено, потім із захопленням. Під її поглядом він почувався майже героєм, творцем долі. Розумів, що заносить, але не міг зупинитися. Так хотілося сподобатися.
— Ви врятували життя й так спокійно про це? — серйозно спитала вона.
— Це щоденність. Будь-яка операція — ризик. А ви ким хочете стати?
— Я ще не вирішила. Треба спершу вступити. — Вона глянула на годинник і зірвалася.
— Ой, спізнююся!
— Біля лікарні моя машина. Підвезу.
По дорозі дівчина розповіла, що живе з тіткою Галею, сестрою матері. Є пес — старий спанієль Боня. Так назвав його чоловік тітки, поки був живий. А в тітки болять ноги, тому гуляти з Бонею доводиться їй, Марічці. А пес старий, не терпить, і якщо не вивести, буде біда.
— Тітка зла?
— Ні, що ви! Вона добра. Взяла мене до себе, хоча у неї й проблеми зі здоров’ям.
— А звідки ви?
— Я тут живу все життя. Коли була у п’ятому класі, померла мама. У неї кілька днів болів живіт, але вона не йшла до лікарні. Я прийшла зі школи, а вона лежить без свідомості. Викликала «швидку». Апендицит, перитоніт. Тато після її смерті запив. Потім його збив автобус. Тому я з тіткою.
Марічка вийшла з машини й побігла до під’їзду. Біля дверей обернулася. Він помахав, а вона зникла.
Залишившись сам, Ярослав перестав почуватися героєм. Став звичайним втомленим лікарем. Йому було її шкода. Добра дівчина, цілеспрямована. Така молода, а вже стільки пережила.
Через місяць після відпустки Ярослав ішов коридором. Молода санітарка мила підлогу. Пасмо рудого волосся вибилося з-під шапочки. Щось здалося знайомим. Пацієнтка? Чиясь донька?
Вона підняла голову.
— Ви? Вітаю! — у її очах була радість. Він пригадав її, хоч і забув ім’я.
— Вітаю. Ти ж збиралася вчитися, а не працювати? — чомусь відразу перейшов на «ти».
— Вступила. Вирішила підробити до навчання.
— Розумно. Потрібно побачити медицину зсередини. Може, передумаєш ставати лікарем. Хірургом, напевно?
— Побачимо. — Вона знизила плечима, а він згадав — Марічка.
— Радий зустрічі. — Він пішов, відчуваючи, що вона дивиться йому вслід.
Кожного разу,Він обернувся, щоб попрощатися, але вона вже зникла в натовпі пацієнтів, лишивши йому тільки спогади про те коротке літо, коли все могло бути інакше.
