Роса ще не зникла з трави, туман повільно відступав на протилежний берег річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої кромки лісу.
Олексій стояв на ґанку, милуючись красою ранку і глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Добре ж як… — зітхнув Олексій. — Іди в хату, застудишся, — ласкаво сказав він і поправив хустку на її круглому білому плечі.
Жінка тут же притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — прошепотів Олексій, голос його був м’яким від ніжності.
— То й не їдь. — Її голос вабив, кликав, як спів Сирени. «Залишусь… А що далі?» Ця думка протверезила Олексійка.
Якби все було так просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викинеш, та й діти… Оленка, можна сказати, вже не дитина — частіше ночує у свого хлопця, ніж вдома, невдовзі заміж вийде. А Витькові всього чотирнадцять, самий тяжкий вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробиш тут великі гроші? Зараз він не скупиться, дарує Соломії дорогі подарунки. А якщо буде отримувати вдвічі, а то й утричі менше — чи любитиме вона його так само? Питання.
— Не починай, Соломіє, — відмахнувся Олексій.
— Чому? Діти виросли, пора вже подумати про себе. Сам казав, що з дружиною лише звичка. — Соломія образилася й відсунулася.
— Ех, якби знав раніше, що зустріну тебе… — Олексій важко зітхнув. — Не сердься. Мені вже час, і так затримався. Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Соломіє, треба їхати, якщо хочу до вечора бути вдома. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову порушиш мою душу — і до дружини поспішаєш. Набридло мені чекати. Микола давно заміж кличе.
— То йди. — Олексій здригнув плечима.
Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, обійшов будинок і пішов городом до окружної дороги, де на узбіччі чекала його фура. Залишав машину спеціально тут, щоб не турбувати село рано вранці.
Вліз у кабіну. Зазвичай Соломія проводжала його до машини, цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — справді образилася. Олексій влаштувався зручніше, закрив двері. Перед тим як завести двигун, набрав номер дружини. При Соломії дзвонити соромився. У трубці пролунав байдужий голос: «Абонент вимкнений…» Невідповілих викликів теж не було.
Олексій прибрав телефон і завів мотор, прислухаючись до його потужного ричання. Фура здригнулася, ніби струсила останки сну, і повільно рушила з місця, хитаючись на вибоїнах. Олексій дав короткий прощальний сигнал і додав газу.
Жінка на ґанку здригнулася, прислухаючись до звуків двигуна, що віддалявся, і пішла в будинок.
У динаміках звучав оксамитовий голос Вєрки Сердючки: «Я не готова, не готова до кохання…» Олексій підспівував, думаючи про жінку, яку залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Повернуся — розберуся…»
А Ганна, дружина Олексія, у цю мить прокинулася від наркозу у лікарняній палаті — і все згадала…
***
Вони прожили з Олексієм більше двадцяти років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік – далекобійник, заробляв добре. Родина міцна, квартира велика, двоє дітей. Оленка вже доросла, скоро вийде заміж і житиме окремо, закінчила училище, працює перукаркою. Витькові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом – цей дзвінок. Спочатку Ганна подумала, що це жарт, чи помилилися номером.
— Добрий день, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був повзучим, солодким, як мед.
— Що з ним?! — нетерпляче перебила Ганна, одразу подумавши про аварію. Шлях далекий, хто знає, що могло статися в дорозі? Вантаж дорогий везе, відповідальність велика.
— Сталося. У коханки він, — проказав голос.
— Хто це?! — крикнула в трубку Ганна.
— А ти жди, жди… — у відповідь почувся жіночий сміх.
Ганна відняла телефон від вуха і розірвала з’єднання. Але сміх лунав у голові. Її охопила паніка. Думи плуталися, малюючи то картину аварії, то іншу жінку в обіймах чоловіка. Хто, крім неї, міг знати її номер, що Олексій у рейсі? Тільки та сама коханка. Як вона насмілилася їй дзвонити?! Сміятися над нею?!
Ганна набрала номер чоловіка і одразу скинула. А раптом він за кермом? І що вона скаже? Не можна відволікати його. Ось повернеться — тоді й поговорить. Вона намагалася відволіктися, зайнятися домашніми справами, але все випадало з рук. В голові звучав той муркотливий голос і знущальний сміх.
Як на зло, ні ОленГанна глянула в обличчя Івана, і в її серці заблимала слабка надія, що навіть у найчорнішій темряві знайдеться людина, яка не дасть зникнути останньому променю тепла.
