Ранкова роса ще не обсихала на трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.
Я стояв на ґанку, милуючись красою ранку та глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув я. — Іди в хату, застудишся, — лагідно сказав я й поправив хустку, що зісковзнула з її круглого білого плеча.
Вона пригорнулася до мене, обхопила мою руку.
— Їхати від тебе не хочеться, — промовив я, і голос мій став тихим від ніжності.
— То й не їдь, — її голос манив, ніби спів Сирени. «Залишусь… а далі що?» Ця думка протверезила мене.
Якби все було так просто, я б давно вже залишився. Але двадцять три роки з дружиною не викреслиш, та й діти… Марічка вже майже самостійна, частіше ночує у свого хлопця, незабаром заміж вийде. А Андрійкові всього чотирнадцять — найскладніший вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробиш тут грошей? Зараз сиплю ними, дарую Олені дорогі подарунки. А як отримуватиму вдвічі, а то й утричі менше — чи любитиме вона мене так само? Питання.
— Не починай, Олю, — відмахнувся я.
— Чому? Діти виросли, пора вже подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живете лише звички заради. — Олена образилася й відійшла.
— Ех, якби знав раніше, що зустріну тебе… — гучно зітхнув я. — Не ображайся. Мені час, і так затримався. — Хотів поцілувати її, але вона відвернулася. — Олю, треба їхати, якщо хочу встигнути додому до вечора. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову розворушиш душу — і назад до дружини. Набридло мені чекати. Михайло давно кличе заміж.
— То й іди. — Я здвигнув плечима.
Хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов хату й пішов городом до дороги, де на узбіччі чекала фура. Навмисне залишив машину там, щоб не гудіти селом рано-вранці.
Забрався в кабіну. Зазвичай Олена провожала мене до машини й цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — мабуть, справді розсердилася. Я вмостився зручніше, захлопнув двері. Перед тим як завести мотор, набрав номер дружини. Очікував почути звичне: «Телефон вимкнено»… Та й невідповідей не було.
Я прибрав телефон і завів двигун, слухаючи його потужне ричання. Фура здригнулася, ніби скидаючи рештки сну, й повільно рушила з місця, хитаючись на нерівностях ґрунтовки. Я дав короткий прощальний сигнал і натиснув на газ.
Жінка на ґанку здригнулася, слухаючи, як звук мотора віддаляється, і пішла в хату.
У динаміці лунав бархатний голос Лободи: «Ти мій, ти мій…» Я підспівував, думаючи про ту, яку лишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — розберусь…»
А Ганна, моя дружина, у цю мить прокинулася від наркозу в лікарняній палаті й одразу згадала…
***
Ми прожили зі мною понад двадцять років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік-далекобійник, заробляв добре, сім’я міцна, квартира велика, двоє дітей. Марічка вже доросла, скоро вийде заміж і житиме окремо, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом цей дзвінок. Спочатку Ганна подумала, що це жарт чи помилка.
— Добрий день, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодкий, наче мед.
— Що з ним? — перебила вона, одразу подумавши про аварію. Шлях довгий, мало що могло статися. Вантаж дорогий везе, відповідальність велика.
— Сталось. У коханки він, — промуркотів голос.
— Хто це? — крикнула вона в трубку.
— А ти жди, жди… — почувся жіночий сміх.
Ганна відняла телефон від вуха й перервала дзвінок. Але сміх лунав у думках. Охопила паніка. Думи плуталися: то аварія, то інша жінка в обіймах чоловіка. Хто міг знати її номер? Тільки та сама коханка. Як вона насмілилася дзвонити, сміятися з неї?
Ганна набрала номер чоловіка й одразу скинула. А якщо він за кермом? Що вона йому скаже? Відволікати не можна. Повернеться — тоді й поговорить. Намагалася відволіктися, зайнятися домашніми справами, але все падало з рук. У вухах дзвенів той сміх.
Як на зло, ні Марічки, ні Андрійка вдома не було. Марічка з хлопцем десь гуляла, а Андрійко ще вчора відпросився до друга на день народження.
Потрібно відволіктися, щоб не збожеволіти. Вона переодяглася, взяла сумку й вийшла на вулицю. Зайде в магазин, купить майонез, цибулю й пиво для мене. Вихідними я любив випити пару банок. Завтра не буде часу — треба готувати. Я обіцяв повернутися до вечері. «А якщо не повернеться?Вона дивилася на нього через сльози, усміхаючись крізь біль, і зрозуміла, що іноді навіть у найгіршій біді може з’явитися людина, яка стане сяйвом у темряві.
