“Зачекайте на мене, Оленко Василівно!”
Дзвінок прокричав, і шкільні коридори швидко спорожніли. Вчителі розходилися по класах, поспішаючи запізнілих учнів. За вікнами шелестіло свіже листя, сонце вабило на вулицю. Олена Василівна зупинилася перед дверима класу. Їй, як і дітям, так і хотілося кинути все та піти гуляти весняним містом. Вона зітхнула й увійшла. Семикласники із шумом підвелися.
“Good morning. Sit down, please,” — сказала вона, проходячи до вчительського стола.
“Who is absent today?” — запитала, оглядаючи клас швидким поглядом.
Відмінниця Марійка Ковальчук підвелася й англійською відповіла, що хвора Тетяна Руденко, а також відсутній Андрійко Шевченко. Вона завжди швидко реагувала — краще за інших знала мову. По класу пройшов шепіт.
“Іванку, що з Андрієм?” — Олена Василівна перейшла на рідну.
Іванко Білий був сусідом Андрія. Усі в школі знали, що його батько рік тому вийшов із в’язниці, не працював, пив і бив дружину. Синові також діставалося, коли він заступався. Андрій часто приходив на уроки з синцями. Перед фізкультурою заходив у роздягальню останнім, щоб хлопці не бачили синів на тілі. Але всі знали правду. Сусід Іванко розповідав.
Олені Андрій був симпатичний. Хлопець виглядав старшим за вік, розумний. У неблагополучних сім’ях діти дорослішають рано. Вчився добре, схоплював все швидко. Англійський йому не давався, але він старався.
Після університету Олена повернулася в свою школу викладачкою англійської. Не хотіла залишати маму саму, тому не поїхала до Києва, не влаштувалася в приватну школу, як багато її одногрупників.
Старшокласникам викладала досвідчена вчителька, Олені дісталася середня школа. Спочатку, звісно, уроки їй срывали, а потім звикли та полюбили молоду вчительку. Вдягалася вона суворо, але під маскою серйозності часто пробивалася добра усмішка й веселість в очах.
Дівчата наслідували її манєри, а хлопці ховали закоханість під грубістю. З цього року Олена Василівна взяла класне керівництво над 7-Б.
“Оленко Василівно, учора його батько знову напився, матір бив. Крики чули всі сусіди. Нічому “швидка” забрала матір до лікарні. Андрій подзвонив, коли батько заснув. Вони вже й поліцію викликали. Батька забрали, а Андрія теж — поки не знайдуть родичів.”
“Як?!” — Олена Василівна аж охнула й знову оглянула клас. Затихлі учні чекали пояснень. Що сказати?
“Добре, після уроків я зайду до поліції, розберуся.”
Клас з полегшенням зашепотів.
Перед очима Олени стояло обличчя тринадцятирічного Андрія. Скільки разів вона питала, чи потрібна допомога, але він перелякано мотав головою. На уроках ловила його пронизливий погляд, від якого червоніла й збігалася з думок.
Клас завмер.
“Okay, let’s begin…” — сказала вона нарочито бадьоро.
На перерві Олена зайшла до директора.
“Іване Петровичу, Шевченко…”
“Знаю, Оленко Василівно. Мені вже подзвонили з поліції. Поки шукають рідних. Якщо не знайдуть — відправлять у дитбудинок. Батькові загрожує термін, а мати… якщо виживе. Самі знаєте, дитбудинок — теж не цукор. Невідомо, що гірше: звір-батько чи злісні підлітки.”
“Я хочу зайти до поліції, підтримати його.”
“Як класний керівник, ви маєте право. Але не раджу втручатися. У моїй практиці було всяке.” — Він втомлено опустив очі, даючи зрозуміти — розмова закінчена.
Побачення дозволили. Зустрілися у кімнаті з отруйно-зеленими стінами та незручними стільцями.
“Як мама?” — одразу запитав Андрій.
Олена збентежилася. Вона й не подумала дізнатися про стан матері.
“Вона в реанімації. Туди не пускають. Не хвилюйся, все буде добре.” — Вона намагалася говорити впевнено.
“Батька посадять? Хоча б посадили,” — блиснувши гнівним поглядом, сказав Андрій. Олена помітила, як він натягнув рукав светра на кисть, ховаючи сліди батькових пальців.
“У тебе є родичі? Дядьки, тітки, бабусі?” — спитала вона.
“Не знаю. Навіть якщо й є — я нікому не потрібен. Дякую, що прийшли, Оленко Василівно.” — Від його погляду їй стало ніяково. — “Можна я вам писатиму?”
“Так, звісно,” — вона трохи вагалася. — “Не знаю, чи буде у тебе інтернет там… Я написала свою адресу та номер. Тримай.” — Вклала йому в руку складений листок.
“Дякую. Ви добра. Ви мені подобаєтеся. Дуже. Я розумію, що занадто малий для вас. Але я виросту й повернуся. Зачекайте на мене.”
Олені стало і смішно від його нескладного дитячого зізнання, і до болю жаль. Так і хотілося обійняти, пригорнути, погладити по густим непокірним чубам. Але вона стрималася — міг неправильно зрозуміти її материнський порив.
У кімнату заглянула жінка у формі.
“Вибачте, обід привезли…”
Олена зрозуміла — час йтиІ через кілька років, коли їхня маленька донька вперше пішла до школи, Олена Василівна з усмішкою згадала того наполегливого хлопця з пронизливим поглядом, який колись так щиро обіцяв їй повернутися.
