Чекаю на тишу, а отримую галас
— Оленко, я ж просила — тільки сім’я! — Ганна, стоячи біля плити, обернулася до доньки, стискаючи в руці дерев’яну ложку. Голос її тремтів від роздратування, але вона намагалася стримуватись.
Олена, сидячи за кухонним столом, гортала телефон, навіть не піднявши очей. Її чорне волосся було зібране в недбалий пучок, а на обличчі читалося нетерпіння.
— Мамо, ну що ти знов? — вона фыркнула, не відриваючись від екрана. — Це ж твій ювілей! П’ятдесят років — це серйозно! Ну не можна ж просто попити чаю й розійтись. Я вже всіх запросила.
— Кого — усіх? — Ганна завмерла, ложка в її руці здригнулася. — Оленко, я ж казала: ти, Богдан, діти. Ну, може, тітка Марія. Хто ще?
Олена нарешті підняла голову, закативши очі.
— Та всі, мам! Тітка Марія з дядьком Василем, їх син з дружиною, баба Параска, мої подруги з чоловіками, пара сусідів. Ой, і ще колишні колеги зі школи. Вони самі напросилися, коли дізналися.
Ганна відчула, як кров ударила до скронь. Вона повільно поклала ложку на стіл і витерла руки об фартух.
— Олено, ти серйозно? Я півроку просила один день спокою! Один! А ти мені тут весілля влаштовуєш?
— Мам, не ускладнюй, — Олена підвелася, поправляючи джинси. — Люди хочуть тебе привітати. Ти що, їх виженеш? Розслабся, я все організую. Ти тільки торт спекеш, гаразд? Твій фірмовий, з кремом. А я про салати й інше подбаю.
Ганна відкрила рота, щоб заперечити, але Олена вже вийшла з кухні, кинувши напослідок:
— І не бурчи, мам. Це твій свято!
Двері грюкнули, і Ганна залишилася сама. Вона подивилася на каструлю з киплячим бульйоном, на купу брудного посуду в мийці й відчула, як всередині все стискається. П’ятдесят років. Вона мріяла про тихий вечір: затишна вечеря з донькою, зятем і онуками, теплий плед, старі світлини. А замість цього — юрба, галас, метушня. І, як завжди, усі клопоти на ній.
***
Ганна любила свій дім. Маленька двокімнатна квартира в старій хрущовці була її фортецею. Тут вона виростила Олену, тут пережила розлучення, тут навчилася бути сильною. Кухня була її гордістю: світлі фіранки, дерев’яний стіл, полиця з порцеляновими чашками, які вона збирала роками. Щороку на день народження вона пекла торт — свій фірмовий, із заварним кремом і ягодами. Це була традиція, її маленький ритуал. Але цього року все пішло не за планом.
Олена оголосила про «грандіозний ювілей» дві тижні тому. Ганна намагалася її відмовити, але донька була непохитна. «Мам, ти заслужила свято! Годі ховатися!» — твердила вона. Ганна, як завжди, поступилася. Вона не вміла сперечатися з Оленою — донькою, яка успадкувала її впертість, але не її терпіння. І ось тепер, за день до ювілею, вона стояла біля плити, готуючи їжу для юрби, яку навіть не запрошувала.
До вечора квартира перетворилася на склад. Олена притягла ящики з напоями, пакети з закусками та величезний букет квітів, який одразу ж зайняв півкухні. Ганна, вимішуючи тісто для торта, намагалася не думати про те, як це все вмістити в її маленький дім.
— Мам, ти де? — гукнула Олена, вриваючись на кухню з двома подругами. — О, як смачно пахне! Це торт, так?
— Так, — буркнула Ганна, не обертаючись. — Тільки не чіпайте, він ще не готовий.
Подруги Олени — Наталка й Іринка — захихотіли, сідаючи за стіл. Наталка з яскраво-червоною помадою потягнулася до миски з кремом.
— Ганнусю, можна спробувати? Обожнюю твій крем!
— Краще не треба, — Ганна обернулася, насилу посміхаючись. — Я ще не закінчила.
— Та годі тобі, — Наталка зачерпнула ложку крему й облизала її. — Боже, який смачний! Оленко, твоя мама — геній!
Ганна стиснула губи, але мовчала. Олена, не помічаючи напруги, базікала з подругами, поки ті їли крем прямо з миски. Коли вони пішли, Ганна подивилася на спустілу миску й відчула, як сльози печуть очі. Вона глибоко вдихнула й почала готувати нову порцію.
***
Ранок святкового дня почався з хаосу. Ганна прокинулася о шостій, щоб допекти торт і приготувати салати. До дев’ятої квартира гула: Олена метушилася з прикрасами, розвішуючи кульки й гірлянди, а її чоловік Богдан намагався зібрати складний стіл у вітальні.
— Галю, де в тебе скатертина? — гукнув Богдан, риючись у шафі.
— У спальні, у комоді, — відповіла Ганна, нарізаючи огірки. — Тільки акуратно, це мамина, старовинна.
— Так, зрозумів, — пробурмотів Богдан, і за хвилину почувся тріск. Ганна вибігла з кухні й завмерла: Богдан тримав скатертину, розірвану навпіл.
— Ой, Галю, вибач, — він винувато посміГанна мовчки подивилася на порвану скатертину, та раптом усміхнулася — вперше за цілий день вона зрозуміла, що справжній подарунок у цей день не шумні гості, а право сказати “ні” і залишитися саме з тими, хто справді її розуміє.
