Ось адаптована історія для української культури:
Тиша, яку я чекала, обернулася галасом
— Олесю, я ж просила — тільки наші, сім’єю! — Наталя, стоячи біля плити, обернулася до доньки, стискаючи в руках дерев’яну ложку. Її голос тремтів від роздратування, але вона намагалася говорити спокійно.
Олеся, сидячи за кухонним столом, гортала телефон, не підводячи очі. Її темне волосся було зібране в недбалий пучок, а на обличчі читалося легке роздратування.
— Мам, ну що ти починаєш? — фукнула вона, не відриваючись від екрану. — Це ж твій День народження! П’ятдесят років — ювілей! Не можна ж просто чаю випити й розійтися. Я вже всіх запросила.
— Кого — всіх? — Наталя завмерла, ложка в її руці похитнулася. — Олесю, я просила: ти, Богдан, дітки. Ну, може, тітка Оксана. Хто ще?
Олеся нарешті підвела голову, закативши очі.
— Та всі, мам! Тітка Оксана з дядьком Ігорем, їх син з дружиною, бабуся Галина, мої подруги з чоловіками, пара сусідів. Ой, і ще колишні колеги твої, зі школи. Вони самі напросилися, коли дізналися.
Наталя відчула, як кров прилила до скронь. Вона повільно поклала ложку на стіл і витерла руки об фартух.
— Олесю, ти серйозно? Я півроку просила один день тиші! Один! А ти мені тут весілля влаштовуєш?
— Мам, не драматизуй, — Олеся підвелася, поправляючи джинси. — Люди хочуть тебе привітати. Ти що, їх виженеш? Розслабся, я все організую. Ти тільки торт спекти, добре? Твій фірмовий, з кремом. А я за салатами та іншим подбаю.
Наталя відкрила рот, щоб заперечити, але Олеся вже вийшла з кухні, кинувши напослідок:
— І не бурчи, мам. Це ж твій свято!
Двері клацнули, і Наталя залишилася сама. Вона подивилася на каструлю з киплячим бульйоном, на купу брудної посуду в раковині й відчула, як усе всередині стискається. П’ятдесят років. Вона мріяла про тихий вечір: затишна вечеря з донькою, зятем і онуками, теплий плед, старі фото. А натомість — натовп, галас, метушня. І, як завжди, уся робота на ній.
—
Наталя любила свій дім. Невелика двокімнатна квартира в старій хрущовці була її фортецею. Тут вона виховувала Олесю, тут пережила розлучення, тут навчилася бути сильною. Кухня була її гордістю: світлі фіранки, дерев’яний стіл, полиця з порцеляновими чашками, які вона збирала роками. Щороку на День народження вона пекла торт — свій фірмовий, із заварним кремом і ягодами. Це була традиція, її маленький ритуал. Але цього року все пішло не так.
Олеся оголосила про «грандіозний ювілей» два тижні тому. Наталя намагалася її відмовити, але донька була непохитна. «Мам, ти заслужила свято! Годі ховатися!» — твердила вона. Наталя, як завжди, поступилася. Вона не вміла сперечатися з Олесею — донькою, яка успадкувала її впертість, але не її терпіння. І ось тепер, за день до ювілею, вона стояла біля плити, готуючи їжу для натовпу, який навіть не запрошувала.
До вечора квартира перетворилася на склад. Олеся притягла ящики з напоями, пакети із закусками й величезний букет квітів, який одразу ж зайняв півкухні. Наталя, вимішуючи тісто для торта, намагалася не думати про те, як усе це вмістити в її маленький дім.
— Мам, ти де? — крикнула Олеся, вриваючись на кухню з двома подругами. — О, пахне смачно! Це торт, так?
— Так, — буркнула Наталя, не обертаючись. — Тільки не чіпайте, він ще не готовий.
Подруги Олесі — Мар’яна й Віка — захихикали, сідаючи за стіл. Мар’яна з яскраво-червоною помадою потягнулася до миски з кремом.
— Наталю, можна спробувати? Обожнюю твій крем!
— Краще не треба, — Наталя повернулася, намагаючись посміхнутися. — Я ще не закінчила.
— Та годі тобі, — Мар’яна зачерпнула ложку крему й облизала її. — Боже, як смачно! Олесю, твоя мама — геній!
Наталя стиснула губи, але промовчала. Олеся, не помічаючи напруги, балакала з подругами, поки ті їли крем прямо з миски. Коли вони пішли, Наталя подивилася на спорожнілу миску й відчула, як сльози печуть очі. Вона глибоко вдихнула й почала готувати нову порцію.
—
Ранок свята почався з хаосу. Наталя прокинулася о шостій, щоб допекти торт і приготувати салати. До дев’ятої квартира гула: Олеся метушилася з прикрасами, розвішуючи кульки й гірлянди, а її чоловік Богдан намагався скласти розкладний стіл у вітальні.
— Наталю, де в тебе скатертина? — крикнув Богдан, риючись у шафі.
— У спальні, у комоді, — відповіла Наталя, нарізаючи огірки. — Тільки акуратно, це мамина, старовинна.
— Ага, зрозумів, — пробурмотів Богдан, і за хвилину почувся тріск. Наталя вибігла з кухні й завмерНаталя зітхнула, подивилася на розбиту вазу – мамин подарунок, який вже не склеїш, і раптом усміхнулася, адже зрозуміла, що справжнє свято – це не шампанське та гучні гості, а тиша, в якій чути, як сміються твої рідні.
