Так мій чемодан з відірваною ручкою…
— Толіку, більше не приходь до мене. Гаразд? — спокійно попросила я.
— Як то? Сьогодні не приходити? — не зрозумів він.
…Ранок був свіжий, Толік уже стояв у передпокої, поспішаючи на роботу.
— Ні, взагалі не приходи, — уточнила.
— Гм… Що трапилося, Оленко? Коротше, подзвоню тобі вдень, — він поспішно поцілував мене й вибіг. Я зачинила двері. Зітхнула з полегшенням.
…Я довго вагалася перед цими словами. Вони далися мені нелегко. Толік був майже рідним.
Цієї ночі я була пристрасною й ненаситною. Я прощалася. Він нічого не зрозумів, не здогадався. Лише здивувався:
— Оленко! Ну ти сьогодні просто чарівниця. Богиня! Будь завжди такою! Люблю тебе, доню!
…Колись наші родини дружили. Я, мій чоловік Богдан, Толік і його дружина Зоряна (так він ніжно кликав свою Зірку).
Молодість була шумна, невгамовна, безбашенна. Чесно кажучи, Толік мені завжди подобався. Якщо купувала сукню, туфлі, сумочку, то трохи й для нього. Думала — а чи сподобається Толікові? Зоряна була моєю найкращою подругою.
Скільки ми разом пройшли! Не переказати. Я знала, що Толік до мене небагатосильний. Та дистанція завжди зберігалася.
Під час зустрічей він ніжно обіймав мене, шепотів на вухо:
— Леночко, я так сумував!
Взагалі, гадаю, коли дружать родинами, хтось комусь обов’язково подобається. Чоловік до жінки чи навпаки. Людина слабка до спокус. Напевно, хтось у когось закоханий, а хтось мріє про дружину друга. Тому й дружать. Поки що…
Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Напевно, між такими «друзями» вже було ліжко, або є, або буде. Швидше за все, вони «додивляться»… Це як розпалити вогонь біля копиці сіна. Не помітиш, як рано чи пізно все згоріло б.
Мій Богдан солодко облизувався, поглядаючи на Зоряну. Я помічала це не раз і давала чоловікові ляпаса.
Він сміявся й відмахувався:
— Лено, не забивай голову! Ми ж друзі!
А потім додавав, регочучи:
— Хто в землі лежить, той уже не грішить.
У Зоряні я була впевнена, як у собі. Вона не переступить межі. А ось мій Богдан любив збирати малину в чужих городах. Тому ми й розлучилися через двадцять років. Він одружився з однією такою «малиною», коли вона защебетала про спадкоємця.
Наші діти вже виросли й полишили рідну домівку. Я зібрала Богдану валізу й благословила на другий шлюб.
«От і найшла мене та сама жіноча самотність», — спершу сумувала я.
Зоряна з Толіком часто заходили, намагаючись мене пожаліти. Та мушу сказати — я не страждала. Хоча всі свята раптом оприлюднились. Приходилося блукати по хаті, наче тінь. Саме у свята самотність відчувається найгостріше. Нема з ким поговорити, посваритися, поплакати.
…Через три роки Толік овдовів. Так, від смерті не втечеш. Зоряна цілий рік мучилася, а перед смертю заповіла мені свого чоловіка.
Так і сказала:
— Олено, придивись за Толею. Не хочу, щоб він дістався іншій. Тобі він завжди подобався, я відчувала. Живіть разом.
Толік відгоревав, поставив дружині гранітний пам’ятник, на могилі висадив квіти. Згодом став частовати до мене. Я приймала його щиро, допомагала пережити втрату. Готова була затопити його теплом, турботою, любов’ю. Нам було що згадати, над чим посміятися й поплакати.
…Багато ми пройшли разом. Радість і горе ділили на двох. Ми з Толіком стали ще ближчими.
Але з часом цей зв’язок почав мене тягтити. Я нервувала через його звички, сварилася без причини, прискіпувалася. І зрозуміла — та не моє це! Не моє!
Запах не той, ліжко холодне, гумор зник. Мені здавалося, що Толік говорить, як сліпий про червоне. Його мова дратувала. Говорить день до вечора, а слухати нічого. Він був нудним, занадто прискіпливим, перебірливим у їжі та одязі.
Мовляв, як місяць не світи, — не сонце.
Зоряна, мабуть, дуже любила його, раз терпіла всі його витребеньки?
Мене почали мучити сумніви. Можливо, я звикла жити сама, без зайвих мешканців. Уся моя симпатія до Толіка розчинилася.
І коли він почав мене просто бісити, я запропонувала розійтися мирно. Вирішила подарувати йому останню, полум’яну ніч — нехай пам’ятає!
А що до Толіка — він шалено мене любив і вважав, що у нас все чудово. На всі мої напади відповідав невинною посмішкою. Цілував руки, не ображав поглядом. Ніколи не сперечався, не обурювався.
Бувало, дитячо посміхнеться:
— Леночко, не сердься. Я все владнаю. Ти не позбуд…Але нарешті я зрозуміла, що не можу більше обманювати ні себе, ні його, і просто сказала: “Толіку, нам треба розійтися, бо я вже не можу грати цю роль”.