— Тарасе, більше до мене не заходь. Добре? — спокійно попросила я.
— Як це? Сьогодні не приходити? — не зрозумів Тарас.
…Був ранній ранок, Тарас уже стояв у дверях у передпокої. Він поспішав на роботу.
— Ні, ніколи. Узагалі. — уточнила я.
— Гм… Що трапилось, Оленко? Коротше, подзвоню тобі вдень, — Тарас поспішно поцілував мене й побіг. Я зачинила за ним двері. Зітхнула з полегшенням.
…Я довго не насмілювалась вимовити ці слова. Вони дались мені важко. Тарас був майже рідним.
Тієї ночі я була пристрасною й ненаситною. Я прощалась. Тарас нічого не зрозумів, не здогадався. Він лиш здивувався:
— Оленко! Ну ти сьогодні чарівниця. Богиня! Будь завжди такою! Кохаю тебе, рибко!
…Колись ми дружили родинами. Я, мій чоловік Микола, Тарас і його дружина Зоряна (так він ласкаво кликав свою Зіну).
Молодість була галаслива, невгамовна й безтурботна. Чесно кажучи, Тарас мені завжди подобався. Коли купувала сукню, туфлі, сумочку — трохи й для нього. Уявляла: а чи сподобається йому оновка? Зоряна була моєю найкращою подругою.
Скільки всього ми разом пережили! Не переказати. Я знала, що Тарас до мене не байдужий. Але дистанцію ми дотримували.
На спільних зустрічах Тарас ніжно обіймав мене, шепотів на вухо:
— Оленко, я так сумував!
Взагалі, гадаю, коли люди дружать родинами, обов’язково є симпатії. Я про те, що чоловік може милуватися дружиною друга, а жінка — чоловіком подруги. Людина схильна до спокус. Напевно, хтось комусь дуже подобається, а хтось закоханий у дружину приятеля. Тому й дружать. До певного часу… Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Напевно, між такими «друзями» уже було ліжко, або є, або буде. Швидше за все, вони «додружаться»… Це все одно, що розпалювати вогонь біля копи сіна. Не помітиш, як рано чи пізно все згорить дотла. Може, є винятки. Рідкісні.
…Мій Микола солодко облизувався й поглядав на Зоряну. Я не раз помічала й давала чоловікові ляпаса.
Микола сміявся й відмахувався:
— Оленко, не забивай голову! Ми ж друзі!
А потім, сміючись, додавав:
— Хто в домовині лежить, той не грішить…
У Зорі я була впевнена, як у собі. Вона не переступить дозволену межу. А ось мій Микола любив збирати малину в чужих городах. Тому ми й розійшлися через двадцять років спільного життя. Микола одружився з однією такою «малиною», коли вона залепетала про майбутню дитину. До того часу наші діти, підорослішавши, покинули рідну домівку. Я зібрала Миколі валізу й благословила на другий шлюб.
«Ось воно — жіноче самітництво», — спочатку сумувала я.
Зоряна з Тарасом часто забігали в гості й намагались мене жаліти. Але маю зауважити — я зовсім не страждала. Хоч усі свята зненавиділа. Доводилось снувати по хаті, наче загублена. Саме в свята гостро відчуваєш самоту. Нема з ким словом перекинутись, посваритись, поплакатись.
…Через три роки Тарас овдовів. Так, від смерті ні відмолишся, ні відкрестишся. Зоряна мучилась цілий рік і перед смертю заповіла мені свого чоловіка.
Так і сказала:
— Оленко, придивляй за Тарасом. Не хочу, щоб він іншій дістався. А ти йому завжди подобал…А потім прокинулась, і зрозуміла, що весь цей час була в нутрі порожньої валізи.
