Я зустріла Олега на вечірці у спільної подруги — харизматичний, променистий, зі щирою посмішкою, ніби сяяв ізсередини. Тоді я вперше по-справжньому закохалась. До нього у мене не було серйозних стосунків — виросла в маленькому містечку, суворе виховання, усе тільки на навчанні. Батьки навіть думати не дозволяли про хлопців. Заздрила подругам, у яких вже були пари, але йшла своїм шляхом: спочатку — диплом, а потім, може, і родина.
Але Олег перевернув усе. Ми зблизились швидко — він виявився тим, кого я, здавалося, чекала все життя. Я розквітала поруч із ним, і він — також. Навіть мої суворі батьки схвалили наш союз, і незабаром ми відсвяткували скромне весілля. Через рік у нас народилися двійнята — Тарас і Ярослав. Це було щастя, але й випробування. Я не була готова до подвійної відповідальності, але Олег тоді був поруч — допомагав, вчився бути батьком. Разом купали, годували, навіть ночами вставали. Він умів співчувати, старався. Я вірила, що нам пощастило.
Та все змінилося, коли діти підросли. Він став чужим. Додому повертався пізно, втомлений, дратівливий. Я почала підозрювати — невже зраджує? Відповідь прийшла сама: одного разу, поки він був у душі, йому подзвонила жінка. Представилась Вірою. І сказала, що вони вже більше року разом. Світ обрушився. Потім була Оксана. Потім — Ганна. Згодом — Марія і Наталка. Я пробачала. Заради дітей. Заради сім’ї.
Я боялася, що якщо ми розійдемось, діти виростуть без прикладу справжньої родини. І терпіла. Закривала очі. Стирала з душі зраду. Але коли хлопці виросли і покинули дім, усе стало очевидним: між нами з Олегом нічого не залишилось. Ми були, як сусіди. Ні любові, ні поваги. Ми розлучились. Він пішов. А я лишилась. Звикала до тиші. До самотності. Намагалася заповнити порожнечу — друзями, захопленнями, книгами. Жила. Без скарг. Без докорів.
Минуло дванадцять років. Одного осіннього вечора почувся дзвінок у двері. На порозі стояв він. Олег. Сивий, згорблений, чужий. Попросився увійти. Сказав, що хоче поговорити. За чашкою чаю зізнався: щастя так і не знайшов. Жінки мінялися, роботи не трималися, здоров’я підвело. Залишився з нічим. Один. Нещасний. І тепер просить пробачення. Просить почати все спочатку.
А я сиджу й не знаю, що відповісти. Дванадцять років — ні звісточки, ні дзвінка, ні листівки на день народження. А тепер — пробачення, шанс, нове життя? Всередині болить. Та й серце б’ється — адже я ще щось до нього відчуваю. Нікого іншого так і не покохала. Не впустила у своє життя. Він — батько моїх синів. Він не чужий. Але вже й не той, що колись.
Я не відповіла. Сиджу, думаю. Шукаю в собі сили пробачити. Або сили остаточно відпустити.
