Щоденник
Після 47 років шлюбу мій чоловік раптом заявив, що хоче розлучення. Його слова стали для мене ударом, від якого я досі не можу прийти до тями.
Колись ми клялися бути разом у радості й у горі. Ми йшли плече до плеча через хвороби, виховання дітей, фінансові труднощі та перемоги, які, здавалося, лише міцніше пов’язували нас. Але одного звичайного осіннього вечора все це перекреслила одна розмова.
Я ставила на стіл дві чашки чаю, коли почула його голос. Спокійний, відчужений:
— Марічко, нам треба поговорити.
Я насторожилась. Зазвичай такі слова не обіцяють нічого доброго. Але те, що він сказав далі, приголомшило мене:
— Я хочу розлучення.
На мить світ навколо зник. Мені вистачило кількох секунд, щоб підлога наче провалилася під ногами. Я випустила ложку з рук і, ледве дихаючи, прошепотіла:
— Ти серйозно?
Він подивився на мене так, наче обговорював купівлю нового дивану, а не руйнував наше життя:
— Ну, Марічко! Ти ж не можеш сказати, що це для тебе несподіванка, — усміхнувся він, і в цій усмішці було щось холодне, чужорідне.
Я не могла вимовити й слова. Усередині мене все протестувало проти того, що відбувалося. А він продовжував, ніби завчасно підготував промову:
— Ми обоє знаємо: між нами більше немає того, що було. Немає тієї іскри. Усе перетворилося на рутину. Я не хочу провести решту днів у цій сірій тиші. Я хочу відчути себе живим. Хочу свободи. Можливо, ще раз закохатися. Відчути ті емоції, про які ми давно забули.
Ці слова різали слух. Як він смів? Як міг говорити про наше життя, про роки, наповнені справжньою любов’ю, так легко, майже зневажливо?
Перед очима промайнули спогади: як ми разом будували наш дім, як сиділи за святом з дітьми на Різдво, як він тримав мою руку, коли я народжувала нашого первістка… Все це тепер було для нього лише спогадом, від якого він хотів позбутися, як від старої, набридлої книги.
Я стояла, наче в трансі, не в змозі повірити, що цей сивочолий чоловік напроти мене — той самий Сашко, з яким ми йшли по життю, клялися одне одному у вічній любові.
— Чому зараз? — ледь вимовила я. — Чому після всіх цих років?
Він знизав плечима:
— Бо зрозумів: якщо не зараз, то ніколи. Я не хочу шкодувати на смертному ложі, що прожив не своє життя.
Мене накрила хвиля лютості й болю. А як же я? А як же наші діти, онуки, наш спільний дім, наші свята, наші мрії? Адже він був не один у цьому шлюбі. Чому тепер лише його бажання мають значення?
Але він уже зробив вибір. І я побачила це в його очах — тих самих, у які колись без пам’яті закохалася.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Намагалася зрозуміти, де ми звернули не туди. Може, у безкінечній рутині турбот про дім, про дітей, ми втратили одне одного? Може, я надто покладалася на те, що наша любов — нерозривна?
А може, він завжди мріяв про інше життя — життя без мене?
Біль стискав груди, ніби залізним обручем. Я почувала себе зрадженою. Ображеною. Забутою.
47 років. Майже півстоліття. І все це тепер для нього — лише якір, який він поспішає скинути.
Сашко зібрав речі наступного дня. Навіть не озирнувся, зачиняючи за собою двері. А я стояла посеред порожньої домівки, яку ми будували разом, і відчувала, як рухається все, що я вважала своїм домом, своєю опорою.
У тиші, яку порушувало лише моє важке дихання, я зрозуміла: тепер мені доведеться будувати життя наново. Самій.
Минуло кілька тижнів. Поступово звикаю до самотності. Іноді мене охоплює паніка: що робити з домом? Що казати дітям та онукам? Як жити далі?
Але десь у глибині душі починає пробиратися слабка, ледь відчувна надія. Може, у цій трагедії є свій сенс? Може, ще не все втрачено? Може, це початок нового життя, в якому я, нарешті, зможу подумати про себе, а не лише про чиїсь бажання?
Я не знаю. Поки що я просто вчуся дихати.
Що я зрозуміла за цей час:
— Ніхто не зобов’язаний кохати нас вічно, навіть ті, хто клявся це робити.
— Наше щастя не має залежати від когось іншого.
— Ми завжди повинні пам’ятати про себе. Навіть у шлюбі. Навіть у любові.
І, можливо, одного дня я знову навчуся довіряти. Собі.
