Після 47 років спільного життя мій чоловік раптом заявив, що хоче розлучення. Його слова стали для мене ударом, від якого я досі не можу отямитися.
Колись ми присягали бути разом і в радості, і в горі. Ми йшли плечем до плеча через хвороби, виховання дітей, фінансові злети та падіння, і здавалося, що кожна перемога лиш міцніше зв’язує нас. Але одного звичайного осіннього вечора все це перекреслила одна розмова.
Я ставила на стіл дві чашки чаю, коли почула його голос. Спокійний. Відчужений:
— Олесю, нам треба поговорити.
Я напружилася. Зазвичай такі слова не обіцяють нічого доброго. Але те, що він сказав далі, приголомшило мене:
— Я хочу розлучитися.
На мить світ навколо перестав існувати. Декілька секунд — і підлога під ногами немов провалилася. Я випустила ложку з рук і, ледь дихаючи, прошепотіла:
— Ти серйозно?
Він подивився на мене так, ніби обговорював купівлю нового дивана, а не руйнував наше життя:
— Ну, Олесю! Ти ж не скажеш, що це для тебе зненацька. — Він усміхнувся, і в цій усмішці було щось холодне, чуже.
Я не могла вимовити й слова. Усередині все кричало від протесту. А він продовжував, немов заздалегідь підготував промову:
— Ми обоє знаємо: між нами вже нічого немає. Немає тієї іскри, що колись була. Все перетворилося на рутину. Я не хочу провести решту днів у цій сірій тиші. Я хочу почувати себе живим. Хочу свободи. Може, навіть закохатися знову. Відчути те, про що ми давно забули.
Його слова різали слух. Як він смів? Як смів так легко, майже зневажливо говорити про наші роки, сповнені справжньої любові?
Перед очима промайнули спогади: як разом будували наш будинок, як сиділи за святковим столом із дітьми, як він тримав мою руку, коли я народжувала нашого першого сина… Все це для нього тепер було лише спогадом, від якого він хотів позбутися, як від старої, набридлої книги.
Я стояла, мов уражана блискавкою, не вірячи, що цей сивий чоловік переді мною — той самий Дмитро, з яким ми йшли по життю, клялися у вічному коханні.
— Чому саме зараз? — ледь видишепотіла я. — Чому після усіх цих років?
Він знизав плечима:
— Бо зрозумів: якщо не зараз, то ніколи. Я не хочу на смертному ложі шкодувати, що прожив не своє життя.
Мене накрило хвилею лютості й болю. А як же я? А наші діти, онуки, наш спільний дім, наші свята, наші мрії? Адже він був не сам у цьому шлюбі. Чому тепер лише його бажання мають значення?
Але він уже зробив вибір. І я побачила це в його очах — тих самих, у які колись закохалася без пам’яті.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Намагалася зрозуміти, де ми збиМинуло кілька місяців, але досі, кожного ранку прокидаючись, я на мить забуваю, що він пішов, і простягаю руку до порожнього бою ліжка.
