Через кілька місяців Станіслав став невід’ємною частиною дому Ганни. Вони разом садили квіти, готували, а пес Борис щоночі спав біля його ніг. Сум не зник повністю, але тепер він був іншим — легшим, терпимішим.
Станіслав сидів на замерзлій лавці в тихому парку на околиці Львова. Різкий вітер різав обличчя, а сніг падав повільно, ніби попіл з нескінченного пожежі. Руки він сховав під поношеною курткою, а душа була розбита. Він не розумів, як дійшов до такого. Не цієї ночі. Не так.
За кілька годин до цього він був у своєму власному домі. У своєму. Тому, який колись зводив власними руками, цеглина за цеглиною, поки дружина варила в кухні гарячий борщ, а син грав дерев’яними кубиками. Але цього вже не існувало.
Тепер на стінах висіли незнайомі картини, у повітрі пахло інакше, а холод йшов не лише від зими, а й від поглядів, які прорізали його, ніж ножі.
— Тату, ми з Марічкою добре, але ти… більше не можеш тут жити, — сказав син, Олекса, без жодного каяття в голосі. — Ти вже не молодий. Знайди собі якийсь невеличкий будиночок. З твоєю пенсією вистачить.
— Але… це ж мій дім, — прошепотів Станіслав, відчуваючи, як серце падає до п’ят.
— Ти мені його передав, — сказав Олекса, наче йшлося про звичайну банківську операцію. — На папері все чисто. Юридично він більше не твій.
І на цьому все скінчилося.
Станіслав не кричав. Не плакав. Лише мовчки кивнув, немов дитина, покарана за щось незрозуміле. Він узяв старе пальто, шапку й невелику торбинку з рештками свого життя. Вийшов за двері, не озираючись, усвідомлюючи глибоко в душі, що це кінець чогось набагато важливішого — його родини.
Тепер він був тут, один, з одерев’янілим тілом і заледенілою душею. Навіть годинник дивитися не хотілося. Парк був пустинний. Хто ж вийде на такий мороз? А він сидів, наче чекав, коли сніг повністю його засипле і він зникне.
Раптом він відчув — легкий, теплий дотик.
Відкрив очі й побачив перед собою собаку. Ведмежуватої вівчарки, великого, зі снігом на шерсті та темними очима, в яких було більше розуміння, ніж у багатьох людей.
Пес дивився на нього. Не гавкав. Не рухався. Просто простягнув морду й торкнувся його руки так ніжно, що аж серце розм’якло.
— Звідки ти взявся, друже? — прошепотів Станіслав, голос тремтів.
Собака помахав хвостом, розвернувся й пройшов кілька кроків. Потім зупинився, знову подивився, наче казав: «Іди за мною».
І Станіслав пішов.
Бо втрачати йому було нічого.
Вони йшли кілька хвилин. Пес не відставав далеко, постійно озираючись, чи той іде за ним. Пройшли тихими провулками, повз вимкнені ліхтарі, повз будинки, де тепло домашнього вогнища здавалося недосяжною розкішшю.
Аж поки не дійшли до невеличкого будиночка з дерев’яною огорожею та світлом у вікні. Не встиг Станіслав прийти до тями, як двері відчинилися.
На порозі з’явилася жінка років шістдесяти, з волоссям, зібраним у неакуратний пучок, і теплим шалем на плечах.
— Борисе! Знову втік, ледащо! — скрикнула вона, побачивши пса. — І кого ти цього разу…
Голос урвався, коли вона побачила Станіслава — згорбленого, з почервонілим від холоду обличчям і синіми губами.
— Господи! Та ти ж замерзнеш! Заходь, будь ласка!
Станіслав хотів щось відповісти, але зміг лише невиразно буркнути.
Жінка не чекала. Вийшла, міцно взяла його за руку й завела в дім. Тепло обійняло його, ніби ковдра. Повітря пахло кавою, корицею, життям.
— Сідай, сідай. Зараз принесу щось гаряче.
Він безсило опустився на стілець, дрижачи. Пес, Борис, ліг біля його ніг, ніби так і треба.
Незабаром жінка повернулася з підносом — двома чашками паруючої кави та тарілкою золотистих булочок.
— Мене звати Ганна, — сказала вона з теплою усмішкою. — А тебе?
— Станіслав.
— Дуже приємно, Станіславе. Мій Борис зазвичай не приводить додому незнайомців. Мабуть, ти — особливий.
Він слабко посміхнувся.
— Не знаю, як дякувати…
— Не треба. Але мені цікаво — що робить така людина, як ти, на вулиці в таку ніч?
Станіслав вагався. Але в її очах було співчуття, а не осу
