Колись то був той самий день, коли Оксана Бойко досягла межі своїх сил. Ранок пройшов у прибиранні, пранні, складанні розкиданих іграшок, митті підлоги. І ось, коли вона заглянула у духовку — курка з картоплею вже рум’янилася, наповнюючи кухню ароматом, від якого голова йшла обертом.
— Ще хвилин десять, — пробурмотіла вона, встановлюючи таймер, і спішла до ванної — за цей час встигла б вимити кахлю. Все йшло, як по маслу. Аж поки не гримнули двері.
— Мабуть, діти повернулися, — подумала Оксана, але на порозі з’явився не синок і не донька, а чоловік — Тарас, який зранку, за його словами, був «у майстерні».
— О, як же смачно пахне! — задоволено потер руки він. — Обожнюю твою курку!
— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — гукнула Оксана й повернулася до раковини.
За хвилину в хаті вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Оксана почула, як діти сварляться, і вийшла, не дочекавшись таймера.
— Що трапилося? — запитала вона, стоячи у гуматках.
— Я хочу крильце! — запищала десятирічна Марічка.
— Я теж! — у тон їй скрикнув восьмирічний Данилко.
— Адже їх два, — розвела руками Оксана.
— Ні! Залишилося лише одне! — Марічка тупнула ногою.
Жінка підійшла до столу. І справді — половини курки не було. Залишилися лише грудки і одинокий шматочок картоплі.
— А де тато?
— Пішов. Забрав півкурки й пішов, — буркнув син.
Оксана схопила телефон, подзвонила — Тарас не відповів. Вихопивши ключі, вона вилетіла з хати. Все кипіло всередині: знову! Він ізнову забрав найкраще. Тільки тепер — не собі, а своїй ватазі. Це вже не була просто жадібність — це була зрада господарству.
Біля будинку, за гіркою, на лавці сидів Тарас з компанією. У руках — пиво, на колінах — та сама курка. Сміялися, жували, облизували пальці.
— Чи не занадто? — підлетіла до них Оксана, очі горіли.
— Іди додому, потім поговоримо, — скривився Тарас, кинувши погляд на «хлопців».
— Ні, поговоримо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала для своїх дітей! Тобі не соромно? Тобі замало, що завжди забираєш собі найкращі шматки — тепер ще й годуєш гостей тим, що не твоє!
— Іди, поки я стримуюся, — різко відповів він, схопивши її за лікоть.
— Ти що робиш?! — Оксана рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Тарасе. Злодій, який вкрадає їжу у власних дітей і годує негідників.
— Годі істерики, Оксано, — він злівся, почуваючись приниженим перед товаришами. — Це один раз.
— Один раз? А фрук— Один раз? А фруктові набори, що привезла твоя мати, які ти з’їв за ніч? А вареники, де дітям дісталися лише обірки, а тобі — цілі?