Того дня Оксана була виснажена до краю. Весь ранок — прибирання, прання, розкидані іграшки по місцях, вимиті підлоги. І ось нарешті вона зазирнула в духовку — курка з картоплею вже рум’янилася, наповнюючи кухню запахом, від якого крутилася голова.
— Ще хвилин десять, — пробурмотіла вона, поставила таймер і поспішила до ванної — за цей час встигне відчистити кахель. Усе йшло, як по маслу. Поки не лускнули двері.
— Напевно, діти повернулися, — подумала Оксана, але на порозі стояв не син і не донька, а чоловік — Андрій, який зранку, за його словами, був «у гаражі».
— О, як же пахне! — задоволено потер він руки. — Обожнюю твою курочку!
— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — гукнула Оксана і повернулася до мийки.
За хвилину в квартирі вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Оксана почула, як діти сварляться, і вийшла, не дочекавшись таймера.
— Що сталося? — запитала, стоячи в гумових рукавичках.
— Я хочу ніжку! — скрикнула десятирічна Мар’яна.
— І я! — унісон закричав восьмирічний Данило.
— Адже їх дві, — розвела руками Оксана.
— Ні! Залишилася тільки одна! — Мар’яна тупнула ногою.
Жінка підійшла до столу. Справді — половини курки не було. Залишилися грудки і одинокий шматочок картоплі.
— А де тато?
— Пішов. Забрав половину курки і пішов, — буркнув син.
Оксана схопила телефон, подзвонила — Андрій не відповів. Вилетіла з квартири, стиснувши ключі. Все кипіло всередині: знову! Він ізнову забрав краще собі. Тільки тепер — не собі, а своїй гоп-компанії. Це вже не була просто жадібність — це була зрада домашньому вогнищу.
Біля будинку, за дитячим майданчиком, сидів на лавці Андрій з друзями. У руках — пиво, на колінах — та сама курка. Реготали, їли, облизували пальці.
— Не занадто? — підлетіла до них Оксана, очі палали.
— Іди додому, поговоримо потім, — процідив Андрій, кинувши погляд на «хлопців».
— Ні, поговоримо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала для своїх дітей! Тобі не соромно? Тобі мало, що ти завжди забираєш собі найкраще — тепер ще й годуєш гостей тим, що не твоє?
— Іди, поки я стримуюся, — різко відповів він, схопивши її за лікоть.
— Ти що робиш?! — Оксана рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Андрію. Злодій, який краде їжу у власних дітей і годує пияків.
— Годі істерики, Оксано, — він злиться, почувається приниженим перед друзями. — Це разовий випадок.
— Разовий? А фрукти? А ікра від мами, яку ти з’їв за день? А шашлик, де ти залишив дітям перепечені шматочки, а собі узяв соковиті?
Оксана розвернулася і пішла.
Увечері, коли він повернувся, вона стояла біля вікна.
— Ти б себе побачила, — сміявся Андрій. — «Розлучення через курку». Я б тебе на передачу запросив.
— Подаю на розлучення, — холодно відповіла Оксана. — Ти навіть зараз не зрозумів, чому. Не через курку. Через твою свинськість, жадібність і те, що ти ні про кого, крім себе, не думаєш.
— Куди я піду? — фукнув він. — Ти навіть не смішна.
— До своєї мамочки. Тієї самої, яка навчила тебе, що все найкраще — тобі. Нехай тепер з тобою ділиться.
Андрій пішов, думаючи, що Оксана жартує. Але наступного дня вона справді подала заяву. Він залишився у матері.
А через два тижні дзвінок.
— Ти була права, — зітхнула була свекруха. — Він і в мене все з’їдає. Куплю собі цукерки, з’їм одну — решту він змете того ж вечора. Знаєш, я думала, ти перебільшуєш. Але він навіть останній окріп із чайника собі налив, не питаючи.
— Ви хочете, щоб я його назад забрала? — здивувалася Оксана.
— Та ні… просто… поскаржитися, мабуть, — хмикнула свекруха.
— Ну тоді — щасти. А я своє життя з цим пожирачем усього закінчила. І, знаєш… нарешті дихається вільно…
