«Ти через це своє кохання вилетів з університету! Ми тебе відправили вчитися, а не весілля влаштовувати! Бракувало ще й селянку в родині мати!» гримнув батько. Палкі почуття сина вирішили придушити розлукою. За наполяганням батька, Тарас пішов служити.
Марія прибирала в домі. Вона переклеїла шпалери, змінила занавіски, тепер розбирала антресолі. Вона любила лад тоді й на душі було світло.
У глухому кутку вона знайшла коробку з листами Тараса. Як же давно вона їх не читала! Забувши про прибирання, Марія перегортала сторінку за сторінкою
Марійка й Тарас зустрілися у Київському Політехнічному університеті. Він був із міста, вона з села під Житомиром.
Дівчина вразила його: довге, як жито, волосся, глибокі очі, ніжна усмішка.
Вони почали зустрічатися. Для скромної Марійки Тарас був як буря. Щодня він вигадував щось нове: квіти під дверима гуртожитку, нічні серенади під вікном.
Вечірки, прогулянки, перший поцілунок під каштанами перший курс пролетів, як вітер.
Але Тарас забув про навчання. Він і так не дуже любив «граніт науки», а тепер і зовсім. Його відрахували. Хлопця це не засмутило.
«Знайду роботу, потім закінчу заочно. Зате одружуся на тобі, моя зоре», казав він Марійці.
Він влаштувався на завод і сказав батькам про весілля. Марію вони бачили кілька разів.
Тарас чекав, що новина їм не сподобається. Батьки мріяли про шлюб із донькою їхніх друзів Олесею. Але ні він, ні Олеся не хотіли цього.
Хлопець вірив як розповість про свої почуття, батьки зрозуміють. Адже він не уявляє життя без неї!
Та очікування не справдилися.
«Ти через дівчину кинув навчання! Хіба ми для того тебе відправили до столиці?» гарчав батько.
Розлука здалася їм найкращим рішенням. Тараса відправили до армії.
Марійка сумувала. Єдиною радістю були листи від коханого такі ніжні, такі палкі!
Але одного дня листи раптом припинилися. Тиждень, місяць, півроку ні слова. Дівчина не знаходила собі місця.
«Буває, почуття в розлуці гаснуть. Значить, це було не кохання», заспокоював її однокурсник Андрій.
Він був їхнім спільним другом. Марійка не знала, що саме Андрій написав Тарасові, ніби вони з нею разом, і скоро одружаться. Він попросив більше не писати їй.
Марійка змирилася. Пішла у навчання, потім у роботу. Андрій завжди був поруч. Він давно кохав її, а тепер мав шанс.
Його турбота здавалася щирою.
«Хоч хтось має бути щасливим», подумала вона і прийняла його пропозицію.
Листи Тараса вона хотіла спалити, але не наважилася. Сховала в коробку глибше, далі.
Марійка почала нове життя.
А Тарасові батьки поспішили сказати: «Марія вийшла за Андрія».
Так минули роки.
Десятиліття за десятиліттям. Вони жили в одному місті, але ніколи не зустрічались.
Марія чула, що Тарас одружився. Не з Олесею з іншою. Народив сина.
Її життя було тихим, але пустим. У них з Андрієм були дві доньки. Діти, робота усе, більше нічого.
Вони тягли лямку, забувши, що життя може горіти.
Проминуло 35 років.
Шлюб розпався. Як не намагалися без кохання нічого не склалося. Андрій знайшов іншу. Діти виросли.
Після розлучення він зізнався: саме він розєднав її з Тарасом.
А Тарас тепер був сам.
Марія дочитала останній лист. Сльози котилися по щоках, але вона сміялась. Раптом вона відчула мусить побачити його. Хоч раз. Хоч на мить.
Вона написала листа на стару адресу. Може, він там? Чи хтось передасть?
Лист полетів у поштову скриньку.
Наступного дня вона лаяла себе: «Навіщо? Чого ти чекаєш?»
Тарас, повертаючись додому, заглянув у скриньку. Лист? Хто зараз пише листи? Він побачив імя і серце забилось.
У призначений час він увійшов у кавярню. У залі була лише одна жінка.
«Марійко», прошепотів він.
Вона підвела очі.
Ті самі очі. Та сама усмішка.
Вони говорили, сміялись і плакали. А потім вийшли, тримаючись за руки.
П.С.
Минуло пять років. Вони разом. Кожен день як подарунок.
Справжнє кохання не вмирає. Вони знають це напевно.
