ЧЕРГУВАННЯ
Я увійшла до пологового відділення, ніби в тиху нічну вулицю Києва, щоб поглянути на ехо серцебиття плоду, що розквітало на моніторі. Дитяча кардіограма бігла рівно, як струмок у підніжжі Карпат. Я спостерігала за тією хвилею ліній, що спліталися, і в голові крутилося, що у нашої медсестри Олени раптом захворіла дитина, і я відправила її додому. Тепер треба було домовитися з іншою медсестрою з гінекології, підстрахувати приймальне відділення.
Все так погано? Скажіть, будь ласка! втомлена вагітна, Марічка, заглянула мені в очі, немов у кришталь, А на моніторі щось не так? У вас такий спокійний вигляд.
Найважче в нашій професії уміти «зберігати обличчя». Весь наш шлях це навчання збирати крихти знань, щоб зрештою скласти ціле. Ми вчимося спостерігати, чекати, не втручатися без потреби і миттєво приймати правильні рішення. Акторське мистецтво нам ніколи не вчать.
Уяви: після важкої операції, вночі, коли крижана вода змиє сльози з очей, і ще не встигнеш витерти кров, що випадково пройшла крізь бахіли на черевиках, спускаєшся в приймальне, усміхаєшся щиро і доброзичливо зустрічаєш нового хворого. Ось головне з теплою усмішкою показати переляканій людині, яку привезла чергова карета швидкої, що вона в безпеці, що їй раді і що допоможуть полегшити біль.
Нас ніколи не вчили, що хворій людині страшно! Якими б ми не були професіоналами, навіть у найтяжчих ситуаціях, ми повинні зберігати обличчя, бо страх спотворює реальність і свою, і чужу.
За порогом лікарні хворіють твої батьки, діти втрачають ключі і сидять на сходах, чекаючи на когось; у реанімації не стабілізується вагітна з ще нерозвинутим плодом, а в операційній сестра переживає гіпертонічний криз. Це крутиться в твоїй голові, але десь вище за твоє обличчя
Тримати обличчя надзвичайно складно, особливо коли розумієш, що залишилося пятнадцять хвилин до катастрофи. Подолати власний страх, чітко та спокійно пояснити пацієнтці, чому поспішаємо, заспокоїти її та родичів, отримати згоду на операцію і, роздягаючись на ходу, кинутися до каталки, тримаючи обличчя
А коли вже все відбувається, треба залишатися на сцені, незважаючи на холод у грудях, розмовляти з пацієнтами, родичами, незнайомцями, самим собою, з Господом, з власними зацикавленими думками, з начальством, знову з родичами, знову з собою
Поки не відпустиш цей гіркий біль у грудях і не зробиш глибокий вдих, розуміючи, що особистий рубець на серці вже сформувався. Через годину, спускаючись на консультацію до нового хворого, ти все ще тримаєш обличчя, майже не помічаючи, як легенько розтираєш шкіру під лівою ключицею.
Лікарі помиляються. Абсолютно всі, навіть ті, кого називають «від Бога». Тому що вони люди. Не помиляються лише ті, хто не працює. Навіть найточніша техніка помиляється, бо її створили люди, а людям властиво помилковуватися.
Найстрашніше зрозуміти, коли саме помилитися. Тоді в голові безперервно повертаєшся до моменту, коли міг вчинити інакше, а відповіді немає: який би був результат? І вже ніколи не дізнатися.
Коли дивився на абсолютно нормальну кардіограму втомленими очима? Твої очі привикли до цієї втоми багатьма роками. Коли не звернув уваги на нормальний аналіз, який ніхто інший не помітив? Коли розраховував дозування ліків лише за протоколами? Коли не прибіг вчасно, чи, навпаки, запізнився? Коли дивився на рентген і не побачив? Або побачив щось інше? Чи змінювався зір? Він залишився таким же, яким був вчора і місяць тому.
Коли рука зі скальпелем випадково смикнулася і затискач з судини полетів? Чому вчора, позавчора, рік тому він не полетів? Можливо, бо шість чергувань за два тижні це багато? А вдома лежить мати з інсультом. Ти звик, що в медицині час відносне поняття, а всі рідні вже давно на почесному останньому місці.
Найстрашніше не зрозуміти, що саме зробив не так, бо це може повторитися. Скільки ще книжок потрібно прочитати, скільки тренінгів пройти, скільки ночей не спати, аби уникнути повторення? Хто це може сказати? Як вигнати думку, що існує ще й статистика?
Страшна медична статистика бездушним голосом цифр мовить: на тисячу пологів, операцій, маніпуляцій має бути три, пять, десять ускладнень у всьому світі, кожного дня, кожного місяця, кожного року. Має бути чиєсь життя, чиєсь здоровя, чиїсь трагедії. Ось так чиїсь.
Що робити лікареві, коли він потрапив до цієї статистики? Стояти перед людьми, розбитими горем, і казати: «Ось я, ваш убивця». Хтось може уявити себе в цій ролі? Коли навколо безліч стражденних, а ти їхня єдина причина болю. Ось я. Знищуйте.
Чому, коли лікар помиляється один раз, забуваються десятки тисяч разів, коли він мав рацію? Лікарі помиляються, бо вони люди. Боги не помиляються. Це їх світ, їх творіння, їх статистика. Чим більше працюю, тим більше розумію, що лише обраним дано зрозуміти їх задум. А ми не обрані. Ми звичайні. Звичайні люди. Звичайні лікарі.
