ЧЕРГУВАННЯ
Я зайшов до пологового відділення у Дніпропетровській лікарні, щоб подивитися на електрокардіограму серцебиття дитини під час пологів. Сигнал був цілком нормальний.
Я спостерігав, як лінія на моніторі плавно хвилювалася, і думав про те, що у нашої санітарки Олени захворіла новонароджена, яку ми вже виписали. Тепер треба домовитися з іншим медбратом з гінекологічного підрозділу, щоб підкріпити приймальне відділення.
Усе так погано? Скажіть, будь ласка, тривожно запитала вагітна, поглянувши в мої очі. На моніторі щось не так? У вас такий спокійний вигляд.
Найскладніше в нашій справі вміти «тримати обличчя». Усе життя вчимося: ставити діагнози, збирати крихти даних, щоб в кінці утворилося цілісне уявлення. Ми навчаємося спостерігати, терпляче чекати, не втручатися без потреби і миттєво приймати правильні рішення.
Акторської майстерності нам не давали. Ось, після важкої операції, вночі, коли очі ще мяко блищать крижаною водою, не встигаючи витерти кров, що капає на підлогу, я спускаюся в приймальне відділення й, з усмішкою, вітаю новоприйшлого хворого.
Головне з щирою усмішкою показати людині, яку привізла чергова швидка, що вона в безпеці, що їй раді і що ми готові допомогти, полегшити, вилікувати. Ми ніколи не вчилися, що хворій людям страшно! І хоч ми професіонали, як би ми не впоралися з найскладнішими ситуаціями, треба вміти тримати обличчя, бо страх спотворює реальність і свою, і чужу.
За порогом лікарні хворіють наші батьки, діти загубили ключі і сидять на сходах, чекаючи дорослих; у реанімації не стабілізується вагітна з ще нежиттєздатним плодом, а в операційній сестра переживає гіпертонічний криз. Все це крутиться у голові, але десь вище, за обличчям, ховається інша реальність.
Тримати обличчя важко, особливо коли розумієш, що залишилося лише пятнадцять хвилин до катастрофи. Потрібно подолати власний страх, чітко і спокійно пояснити пацієнтці, чому ми поспішаємо, заспокоїти її і її рідних, отримати згоду на операцію і кинутись до каталки, роздягаючись на ходу, не втрачаючи спокою.
Після того, як зійшов зі сцени, я не йду в зал, а за лаштунки. Найскладніше коли катастрофа вже трапилась. Тоді треба знову тримати обличчя, забувши про холод у грудях, розмовляти, розмовляти, розмовляти: з пацієнтами, з їх рідними, з незнайомцями, з собою, з Богом, зі своїми застряглими думками, з керівництвом, ще раз з рідними пацієнтів, ще раз з собою. Поки не відпустиш ту гірку біль у грудях і не зробиш глибокий вдих, розуміючи, що черговий рубець на серці вже сформувався.
Через годину, спускаючись на консультацію до наступного хворого, я тримаю обличчя, тримаю його щосили, навіть коли під лівою ключицею стискаються мязи.
Лікарі помиляються. Абсолютно всі. Навіть ті, що «від Бога». Бо вони люди. Не помиляються лише ті, хто не працює. Навіть найточніше обладнання помиляється, бо його створили люди. А людям властиво помилитися.
Найстрашніше зрозуміти, коли саме ти помилився. Тоді в голові постійно повертаєшся до моменту, коли міг вчинити інакше, і не знаєш, яким був би результат. І вже ніколи не дізнаєшся.
Коли спостерігав абсолютно нормальну кардіограму, коли втомленими, каламутними очима не помітив нюансу? Очі звикли до втоми за багаторічну практику. Коли не звернув увагу на звичайний аналіз, на який ніхто інший не звернув би уваги? Коли розраховував дозування ліків строго за протоколом? Коли не прибіг вчасно або прибув занадто пізно? Коли дивився на рентген і не помітив? Чи помітив щось не те? Зір залишився таким же, яким був вчора і місяць тому.
Коли випадково смикнулася рука зі скальпелем, і затискач з судини випав? Чому вчора, позавчора, рік тому цей затискач не випав? Можливо, бо шість чергувань за два тижні це багато. А вдома лежить мати після інсульту.
Проте в медицині час поняття відносне, а рідні та близькі вже давно на почесному останньому місці. Найстрашніше не зрозуміти, що саме було зроблено не так, бо це може повторитися. Скільки ще треба прочитати книг, пройти тренінгів і не спати ночей, щоб уникнути повторення? Хто може відповісти?
Страхова медична статистика бездушно підраховує: на тисячу пологів, операцій, маніпуляцій мають бути трипятьдесять ускладнень. Усьому світі. Щодня. Щомісяця. Щороку. Хтось втрачає життя, здоровя, стикається з трагедією.
Що робити лікареві, коли він потрапив у цю статистику? Стояти перед родичами, розбитими горем, і сказати: «Ось я, ваш винуватець». Хтось може уявити себе в такій позиції? Коли навколо так багато страждалих людей, а ти їхня єдина надія?
Ось я. Я той, хто знищує надії і втілює страх. Чому, коли лікар помиляється один раз, десятки тисяч випадків, коли він був правий, стираються в памяті? Лікарі помиляються, бо вони люди. Боги не помиляються. Це їхній світ, їхнє творіння, їхня статистика. Чим більше я працюю, тим більше розумію, що лише обраним дано зрозуміти їх задум. А ми не обрані. Ми звичайні. Звичайні люди. Звичайні лікарі.
