У невеличкому містечку на Поділлі, де старовинні будинки зберігають тепло родинних спогадів, мій сороковий день народження, який мав стати особливим, перетворився на гірке розчарування. Я, Марія, все життя присвятила чоловікові та синам, але їхня байдужість того дня розбила мені серце, а несподівана подія ввечері стала ударом, від якого досі не можу оговтатися.
Мій ювілей — сорок років — я уявляла святом, сповненим любовю й уваги. Я не чекала дорогих подарунків, але мріяла, що чоловік, Олексій, і наші сини, 16-річний Богдан та 14-річний Ярослав, оточать мене турботою. Весь рік готувалася: схуднула, оновила гардероб, навіть записалася на курси вишивки, щоб відчути себе живою. Хотіла, щоб цей день став для нашої родини особливим, символом нового етапу в моєму житті.
Але ранок почався з мовчання. Олексій пішов на роботу, кинувши: «До вечора». Сини, як завжди, втопили очі в телефонах, не промовивши ні слова про мій день народження. Намагалася втішити себе: може, готують сюрприз? Цілий день метушилася по хаті, спекла торт, накрила стіл, сподіваючись, що ввечері зберемося разом. Але глибоко всередині зростала тривога. Невже забули? Мої чоловіки, заради яких я від усього відмовлялася, не могли так вчинити.
До обіду не витримала і натякнула Богданові: «Сьогодні особливий день, правда?» Він розсіяно кивнув і пішов у свою кімнату. Ярослав взагалі не зреагував. Олексій подзвонив, але говорив про роботу, жодного слова про ювілей. Серце стискалося від образи, але я чіплялася за надію: увечері вони згадають, обіймуть, скажуть, як мене люблять. Прикрасила вітальню кульками, надягла нову сукню, чекала їх із трепетом.
Коли Олексій повернувся, я зустріла його з посмішкою. Він глянув на стіл і спитав: «Що, гості будуть?» Я завмерла. «Олесю, сьогодні мій день народження… Сорок років», — промовила я, стримуючи сльози. Він ляснув себе по чолу: «Ой, Марійко, вибач, закрутився на роботі!» Його вибачення звучали порожньо. Сини, почувши нашу розмову, ніяково пробурмотіли: «Мамо, з днем народження», — і одразу повернулися до телефонів. Ні квітів, ні подарунків, ні теплих слів. Моя родина забула про мене.
Я сиділа за столом, дивилася на охолоджений торт і відчувала, як усередині все руйнується. Віддала їм найкращі роки, відмовлялася від власних бажань, щоб вони були щасливі, а в мій день народження навіть не згадали про мене. Сльози котилися по щоках, але я не хотіла, щоб вони бачили мій біль. Пішла у спальню, зачинила двері й дала волю почуттям. Чому я така самотня у власній родині?
Але вечір приніс ще гірший удар. Подзвонили у двері. Думала, це подруга чи сусідка, але на порозі стояла незнайома жінка. «Марія? — спитала вона. — Я Оксана, колега Олексія. Він забув документи, просив передати». Вона подала папку, але в її погляді була жалість. Я запросила її до хати, і вона, ніяково зам’явшись, сказала: «Із днем народження, до речі. Олексій згадував, що у вас ювілей, але сказав, що ви не святкуєте…»
Я відчула, як земля спливла з-під ніг. Олексій не просто забув — він свідомо вирЯ подивилася на нього через сльози і зрозуміла, що з цього дня буду жити для себе — більше ніколи не дозволю їм зробити мені так боляче.
