Ось адаптована історія у відповідності до української культури:
— Чудово. Зробив дружині дитину — і під мамину спідницю? Ні, сину, так не вийде. Я тебе ховати не буду.
— Та яке тут ховання? Я ж не назавжди… Просто перепочити хочу, розумієш? Там вона кричить, плаче, потім вибачається, а знову кричить… У мене вже нерви на межі, навіть чиєсь дихання дратує!
— Тепер перепочинеш на тому світі, — проговорила Соломія, рішуче крокнувши вперед. — Одружився — терпи. Це тобі не табір відпочинку, а сім’я. Чи ти думав, що все життя будете по клубах бігати та кіно дивитися?
Ярослав відвів погляд і розгублено знизав плечима. Він хотів щось сказати, але слів не знайшлось. Син поставив сумку на підлогу, ніби все одно збирався прорватися в мамину хату, навіть крізь її обурення.
Соломія одразу ж підступила ближче.
— Ні! Жодних ночівель. Жодних вечерь. Не підеш сам — поліцію покличу. Серйозно. Оце мені, втомився він…
Ярослав завжди поводився так. Дивився розгублено й провинувато, але в очах мигтіли іскорки образи.
…Син із дитинства був майстром ухиляння. Поки старший брат працював на городі, Ярослав скаржився на живіт і лежав у ліжку з температурою. Соломія бігала з ним по лікарях, поки не зрозуміла, що її молодший просто дуже артистичний і хитрий.
Одного разу, коли син знову «захворів» перед контрольнoю, вона просто витягла його за комір із ліжка. Він нишпорив, скиглив і нарікав, але йому довелося йти.
— Ось помру прямо там — будеш знати… — ображено бурмотів він, сопучи. — Марія Іванівна тебе наругає за те, що відправила мене хворого до школи. Тебе, а не мене.
Соломія сміялася, хоч уже тоді розуміла, що це не смішно. Ярослав міг півдня збирати конструктор і будувати замки, але прибрати за собою тарілку для нього було трагедією всесвітнього масштабу. Домашку робив лише після крику. За будь-якої проблеми біг до мами з очима нещасного цуценяти.
І хоч Соломія намагалася це виправити, звичка звалювати відповідальність не зникла.
У Олени, дружини Ярослава, був непростий характер. Спочатку вона була тихою, ніжною та уважною. Майже в рот дивилася.
— Вона мені кілька разів навіть каву в ліжко приносила. Мам, ось таку дружину я й хотів, — ділився син із Соломією.
Але її такими фокусами не провести. Вона добре знала, що на початку стосунків усі намагаються показати себе з кращого боку. До того ж Олені був усього двадцять один рік. Майже ніякого досвіду, але бажання всім догодити — повно.
Досить було одного гостинного вечора, щоб Соломія відчула: за маскою слухняної дівчини ховається маленький вулкан. Коли Ярослав попросив принести виделку замість ложки, Олена підвелася, але роздратовано гучно зітхнула. Коли він жартівливо назвав її «капризулею», вона посміхнулася, але неохоче повела бровою.
А коли небога Соломії необачно висловилася про салат, Олена різко схопилася зі столу, стиснувши губи.
— Ой, мамі забула подзвонити! — сказала вона і швидко пішла на кухню.
Соломії здалося, що нікому вона так і не подзвонила. На кухні було тихо.
— Ти б із нею обережніший, сину. Впевнений, що це твоє? — обережно запитала вона шепотом, коли Олена пішла. — Не найгірша дівчина, тобі саме така й потрібна, щоб ганяла, але…
«Але ти не розумієш, на що підписуєшся», — подумала Соломія, хоч і не сказала цього вголос.
— Мам, у нас усе добре. Ти надто строга до неї. Вона буває емоційною, але це ж не проблема, — відмахнувся Ярослав.
Не проблема… Для Соломії це справді не було проблемою. Вона навіть бачила в цьому плюси. Так, Олена з характером, зате наполеглива й самостійна. Свого доб’ється. І Ярославу розкисати не дасть.
Але чи готовий до цього Ярослав? Як показало життя: ні, не готовий.
За півроку після весілля Олена й Ярослав прийшли до Соломії з тістечком і широкими посмішками.
— Мам, скоро станеш бабусею!
Соломія ледь не поперхнулася. У неї перехопило горло, а руки миттєво спітніли. Жінка поправила окуляри й уважно подивилася на молодих. Ті сяяли, ніби виграли джекпот.
— Ви що? — вирвалося в Соломії. — Ще й року разом не прожили, а вже діти?
Ярослав здивовано підняв брови: не чекав такої реакції. Олена опустила очі й нахмурилася. Було ясно: відмовляти їх марно.
— Та що тут такого? Ми ж чоловік і жінка, у нас сім’я, — пробурмотів Ярослав.
Соломія важко зітхнула. Та ці двоє самі ще діти! Куди їм ще й третє? Вони й гадки не мають, що таке засинати від втоми під душем. Але пропонувати альтернативи вона не стала. Ще виявиться винною. Якщо вже сталося — нехай.
«Від мене все одно нічого не залежить», — думала вона. Але Соломія помилилася. Волею долі кермо раптом опинилося в її руках.
Як це сталось? Поступово. Спочатку була звичка. Ярослав став заїжд
