Чоловік на вихідні
Котлета лежала в самісінькому центрі тарілки. Я дивилась на неї й відчувала, як шлунок зрадницьки бурчить.
Олю, можна я візьму канапку? Дуже вже їсти хочу.
Леша, вечеря буде за двадцять хвилин. Гаряче вже майже готове.
Та я швидко, лиш один шматочок.
Ти не можеш потерпіти тих двадцять хвилин? Я ж усе розрахувала: картопля буде рівно на сім пятнадцять, курка на сім двадцять. Якщо ти вже зараз зїси щось, потім не доїси.
Я зітхнув і сіла за стіл. Ольга в цей момент акуратно розкладала продукти в холодильнику, кожен у своєму порядку: молоко на другій полиці справа, сир у відділенні для сиру, йогурти строго за датами, ближче до краю ті, у яких кінчається термін.
Хоча б чаю можна?
Можна, тільки одну ложку цукру.
Олю, та я ж не дитина.
Ти ж маєш схильність до діабету, Лешо. Батько твій мав, і дідо мав. Одна ложка, більше не треба.
Я потягнувся до чайника, але Оля вже сама підійшла, налила мені в чашку, відміряла ложку цукру й поставила переді мною.
Ось, пий.
Я дивився на кружку, потім на її спину, яка знову схилилась над холодильником. Випив ковток. Чай був ледве солодкий і дуже слабкий. Але я нічого не сказав.
Сонце за вікном вже сіло. Жовтень у Києві швидко темніє, особливо в нашому спальному районі, де будинки стоять тісно, як коробки з-під сірників. Ліхтарі світили рівно, машини стояли кожна на своєму місці. Все було, як завжди.
Нам пятдесят сім і пятдесят пять. Разом ми вже тридцять років. Квартира чиста, як операційна; тиха, мов бібліотека.
***
В суботу у нашому домі все починається о восьмій ранку. Не тому, що я не хочу поспати довше, а бо саме о восьмій стартує список справ, який Оля пише у пятницю ввечері, акуратним почерком у зошиті в клітинку.
Вісім нуль-нуль сніданок.
Вісім тридцять вологе прибирання.
Десята магазин. Продукти на Лукянівці, побутова хімія окремо.
Дванадцята обід.
Тринадцята година відпочинку.
Чотирнадцята візит до тітки Насті.
Сімнадцята назад додому.
Сімнадцять тридцять вечеря.
Вісімнадцять тридцять телевізор або книга.
Двадцять друга сон.
Я знав цей розклад на память. Не тому, що читав його він вже не змінювався років з пятнадцять. Відрізнялись тільки імена родичів або назви магазинів.
Я мив підлогу в коридорі, штовхаючи ганчірку від стіни до стіни, і чомусь згадав про рибалку. Просто так. Як давно я не був на рибалці? Мабуть, років з вісім. Останнього разу їздив з Кольою Івашенком із заводу, на Київське море. Вловили три дрібних окуня й карася. Варили юшку прямо на березі, з консервної бочки. Коля травив анекдоти ржали так, що качки злякались і попливли.
Тоді додому прийшов вже вночі. Оля не спала.
Ти знаєш, котра година?
Знаю, Олю. Трохи засиділись.
«Трохи»… Я тобі телефонувала вісім разів. Вечеря поставила в холодильник. Але вже не та.
Вибач.
Ти знаєш, як я хвилювалась?
Вибач, Олю.
Відтоді я більше не їздив на рибалку. Не тому, що вона заборонила просто само собою так вийшло. Завжди знаходились якісь справи, ремонти або візити, а потім я і не пропонував більше. Бо так простіше.
Леше, ти добре полоще ганчірку? Не вичавлюй занадто плями лишаться.
Я вичавив, як вона казала. Хоч сам різниці не бачив. Підлога блищала. Оля пишалась своєю квартирою. Якось сказала по телефону подрузі: «У мене хоч їж із підлоги». Я почув ці слова через стіну й подумав: я ніколи не їв би з підлоги, навіть якби там було стерильно.
Магазин за планом. Обід за розкладом. Тітка Настя пригостила пиріжками з картоплею трохи підгорілими. Оля делікатно, але так, щоб всім було чути, промовила: «Настю, у тебе духовка напевно не рівномірно гріє». Я зїв три пиріжки і подумав: смачні вони якраз через те, що підгоріли.
Додому повернулись о 17:20 на десять хвилин раніше.
Оля розклала пакунки, поставила чайник й дістала зранку зроблену сирну запіканку. Запіканка була ідеальною, рівно порізана на шість шматків.
Я сів до столу, глянув на запіканку і раптом відчув щось схоже на тривогу. Не через запіканку через усе разом. Бо я знав, що буде завтра. І через тиждень. І через рік.
Я доїв, допив і пішов дивитись телевізор.
***
Пилосос зламався у середу ввечері. Перестав тягнути. Я розібрав його на кухонному столі відразу видно: забився фільтр і поламалось кріплення щітки. Для мене, інженера з «Київприладу», таку поломку полагодити справа на двадцять хвилин.
Оля зайшла на кухню і зупинилась у дверях.
Що ти робиш?
Ремонтую. Ось, подивись: фільтр захаращений і щітка зламалась.
Леше, виклич майстра, не потрібно самому.
Олю, це дрібниця, впораюсь.
Ти вже паяльником двічі ремонтував праску раз перестала гріти зовсім, другий раз гріла з одного боку.
Тут інше. Я вже бачу, що й до чого.
Леше…
Олю, я інженер.
На заводі. А не майстер по ремонту техніки. Не зіпсуй, бо новий пилосос в гривнях дорожче вийде.
В мені щось зрушилось глухо й тихо, наче камінь, який довго не чіпали, а потім легенько посунули. Я дивився на розібраний пилосос, свої руки, її стримане, впевнене обличчя.
Я його відремонтую, Олю.
Леше…
Ремонтую. Я.
Вона здивувалась, потім трохи роздратувалась, вийшла з кухні й більше не зайшла.
Я возився годину. Пилосос запрацював навіть краще, бо фільтр був чистий. Зібрав, прибрав інструменти. Спеціально вмикнув слухав, як рівно гуде.
Оля пройшла повз, кивнула і мовчки пішла далі.
Я зрозумів: чекав принаймні «Молодець».
***
Оголошення побачив біля метро: «Ремонт старої техніки, апаратури, мольбертів та іншого. Звертатись за адресою». Телефон і адреса. Мій старий програвач «ВЕГА», ще радянський, вже три роки як не робочий. Оля давно казала викинути, я ж кожного разу: «Потім», і знову на полицю.
Програвач купував ще до весілля батько допоміг з грошима. Слухав тоді Кузьму і Скрябіна, платівки стояли на підвіконні в гуртожитку. Коли переїхав з Олею, вона склала все у коробку й сховала в комірчину: «Пилюка, навіщо на виду?» Я іноді діставав коробку, рахував платівки, просто щоб переконатись, що всі на місці.
Телефон не відповідав. Тож я рішив доїхати за адресою це було біля «Університету», стара вулиця, дореволюційний будинок із важкими дверима.
Дзвонив довго. Потім човгання, стукіт, дзеньк і відчинили.
На порозі жінка мого віку у полотняному фартусі, в плямах фарби, одразу видно художниця. Волосся абияк зібране, кілька пасм стирчить. На щоці слід синьої фарби.
Добрий день, по оголошенню?
Так. Мені сказали, тут ремонтують
Проходьте, я Валентина. Просто Валя. Обережно, тут мольберт стоїть, не перечепіться.
Я зайшов і на секунду зупинився.
Таких квартир вже майже не буває. Як у студентські роки суцільна майстерня: полотна, чисті й не дуже, старі банки з пензлями, тюбики фарби, газети на підлозі, все в кольорових плямах. На дивані ледь не король довжелезний рудий кіт.
Пахло фарбою, лляною олією, кавою й чимось ще життям, напевно.
Вибачте за безлад, Валя всміхнулася. Я працювала зранку, не прибирала.
Ні, все добре, вперше за довгий час мені й справді було байдуже на порядок.
Що ремонтувати?
Програвач «ВЕГА», не крутить. Я пробував, але, здається, проблема з мотором.
Знаю таку модель. Бачили, чи батарейка в пульті не сіла? Там буває контакт окисається.
Дивився. Глибше щось.
Привезли його?
Ні, спочатку хотів дізнатись. Телефон не відповідав.
Я його постійно гублю, вчора лише знайшла під диваном. Привозьте. А поки тут, може допоможете мені? Я тоді вам знижку зроблю!
***
Мольберт стояв у великій кімнаті біля вікна масивний, старенький, ніжки хиткі, не тримає кут.
Ось, Валя показує, петля випала, болт замінила шурупом, але він замалий.
Я присів, подивився. Попросив викрутку. Валя принесла три різних, яка саме не знала. Підібрав, перемотав ізолентою, затягнув. Мольберт завмер як треба.
Це тимчасово, кажу, вам сюди болт М6, з гайкою, буде надійніше.
М6, оце попробуй не забудь… Можу записати?
Вона макнула пензлик у чорну фарбу й написала на газеті: «М6 болт з гайкою!!».
Я засміявся.
Газету ж викинете забудете.
Я її на холодильник! А зараз чай з вчорашніми пиріжками, з капустою.
Хотів відмовитись, сказати, що поспішаю. Хоч Олі я подумав: чому б і ні?
Залюбки, сказав.
***
За кухонним столом у Валі все було різне: різні горщики з квітами, пиріжки складені гіркою, ні серветок, ні лялечки на чайнику. Я скуштував пиріжок хоч і не свіжий, але дуже смачний. Капуста з яйцем, як колись пекла мама.
Смачно, кажу.
Справді? Я пекти не вмію донька показала, перед тим як виїхала у Львів вчитись на мистецтвознавця. Їй двадцять два, вже доросла, а я, мабуть, ще ні.
Давно тут живете?
Двадцять пять років у цій квартирі. З чоловіком жили разом, але розлучились. Тепер я і кіт Марко.
При слові «Марко» рудюк підвів голову і знову поклав.
Важко було після розлучення?
Спочатку, так. А потім, як би це сказати як довго ходиш у незручних туфлях, а коли знімаєш шрами залишились, але вже не болить.
Я мовчав, дивився у вікно. Листя падало з великого горіха, але кілька жовтих ще тримались.
Ви інженер? запитала Валя.
Так, на «Київприладі».
Цікава робота?
Як де. Любив механіку не на заводі, а вдома. І рибалку.
О, рибалку! Розкажіть.
Я здивувався Оля завжди міняла тему, щойно я згадував про рибу: «Ну що там розповідати?» А Валя слухала по-справжньому.
З батьком часто їздив раніше, ще темно, а доїжджаєш вже світанок, тиша на Десні така, хочеш слухати, як риба хлюпає
Вона підперла щоку долонею і мовчки слухала.
Я не помітив, як проминуло дві з половиною години. Вже була майже девята.
Боже, мені вже треба їхати.
Їдьте, звісно. Дякую за мольберт і за риболовлю.
За риболовлю?
За те, що розповіли. Я ожила, поки слухала.
Я їхав у метро й думав: коли востаннє хтось мене просто слухав?
***
Оля чекала на кухні. На столі холодна вечеря під тарілкою. Її обличчя перед довгою розмовою завжди було однакове.
Де ти був?
Ходив дізнатись за оголошенням про програвач. Жінка-художниця попросила допомогти з мольбертом. Затримався.
Ти не попередив.
Не думав, що буде так довго.
Я ж готувала котлети. Вже двічі підігрівала пересохли.
Я подивився на тарілку, на неї.
Вибач за котлети.
Справа не в котлетах! Ми ж домовились ідеш, попереджаєш! Це просте повагу.
Я зрозумів. Я не подумав.
Ти ніколи не думаєш. Ось і минулого вівторка ти купив не той сир писала 5%, взяв 9%. Викинути довелось.
Я роздягнувся, повісив куртку. Руки спокійні, а всередині стискалось щось, мов пружина.
Я там їв пиріжки.
Пиріжки.
Так.
Ти пішов за старою «ВЕГОЮ», а повернувся о девятій з пиріжками. Ти розумієш, як це?
Я допоміг людині й попив чаю, Олю. Там жінка сама, попросила допомогти.
Яка жінка?
Валентина. Пятдесят чотири, викладає в Будинку творчості, рік як розлучена.
Я бачу, ти вже знаєш її життя.
Ми просто говорили за чаєм, Олю. Говорили простими речами.
Оля забрала котлети до холодильника. Зробила це швидко й чітко.
Розігрієш теж сам. Я спати.
Вона пішла. Я сів до столу. За вікном йшов дощ. Я дивився на нього й думав: дощ теж не по розкладу.
***
Потім ще кілька разів. Привіз «ВЕГУ», Валя полагодила: замовила через знайомого мотор. Знову чай. Того разу я купив вишневий пиріг у кулінарії.
Потім поїхав просто так зясувати, чи вона купила болт М6. Купила, але М4, помилилася. Ми сміялись. Я прикрутив свій, привіз на всяк випадок обидва.
Олі не розказував всього. Казав «в ту майстерню», не вдаючись у деталі. Вона раз-другий запитала, а далі махнула рукою. Може, не дуже хотіла знати подробиці. А, може, для неї важливо було тільки повернусь до вечері.
Одного разу повернувся пізно знову. З Валею переглядали альбом Сезанна, вона пояснювала, як він пише світло, і час зник. Я слухав про світло і думав: раніше ніколи не звертав уваги, як малюють художники.
Оля чекала.
Котлети
Олю, послухай.
На її обличчі тривога. Не роздратування, а справжня тривога.
Леше, що діється?
Нічого. Я спілкуюся. Мені там цікаво.
Ти розумієш, що кажеш?
Розумію. Там немає нічого… такого. Просто розмови.
Розмови.
Так.
Тридцять років я вела цей дім, готувала, слідкувала за тобою, працюю головним бухгалтером у «КиївБудПроекті», усе сама. Думаю за нас.
Я знаю, Олю.
То чому ти тікаєш до якоїсь художниці, замість бути вдома?
Я відповіді не підібрав. Або підбирав, але не міг її вимовити, щоб не було надто боляче.
***
Пішов у пятницю ввечері. Зібрав сумку: пару сорочок, бритву, книжку, яку давно хотів перечитати. Оля стояла у дверях і спостерігала.
Куди ти?
Мені треба побути одному. Подумати.
Це дурість, Лешо.
Може. Але я їду.
Ти до неї.
Я подумати.
Леша!
Я застібнув сумку, озирнувся. Оля стояла в домашньому халаті, бездоганно чистому, з ідеально рівною поставою. Вперше розгублена, як людина, в якої несподівано зламали всі старі інструменти.
Я подзвоню, сказав я.
І вийшов.
***
Валя не розпитувала. Коли я подзвонив: «Можна кілька днів у тебе?» вона лише: «Звісно, диван вільний, приїжджай». І все.
Я спав на дивані поміж полотен. Кіт Марко вночі тулився під ноги. Зранку Валя варила каву з кардамоном у маленькій турці, ми пили її, дивились у вікно. Говорили, здебільшого, про погоду, про каву, про те, що Марко стягнув із квітки.
Оля дзвонила. Спочатку щогодини, потім рідше. Я брав слухавку, чув рівний голос:
Леша, ти випив тискознижуючу? Ти взяв із собою?
Взяв, Олю.
Ти взяв джемпер теплий? Буде мороз.
Взяв.
Я тобі нагадування поставила прийом у лікаря через два дні, не забудь.
Добре.
Леша, ти не можеш повернутись? Чого тобі бракує дома?
Я мовчав.
Я подзвоню, казав я.
Потім були повідомлення від її подруги Марії: «Лешо, ви ж змучили Олю!». Потім дзвонив мій шеф з заводу. Потім повідомлення від двоюрідного брата.
Я дивився на все це і думав: Оля завжди мобілізувала всіх, коли щось не під контролем.
Як ти? якось спитала Валя.
Дивне відчуття. Страшно й незвично.
Зрозуміло.
Я вранці не знав, що вдягнути взяв сорочку, яка самому подобалась. Не білу, не сіру. Вперше за двадцять років вибирав сам.
Вона вибирала?
На вечір розкладала. Казала інакше не співпаде по кольору або погода.
Валя мовчала.
Вона мене любить, кажу. Я це знаю. Як уміє.
Вірю.
Але біля неї я зник. Десь по дорозі став не сам, а додатком до її списків.
***
Оля прийшла в неділю. Адресу знайшла через виписку дзвінків. Відкрив, ми секунду мовчимо.
Можна зайти? питає.
Пускаю.
Вона, обходячи коридор, неначе відчуває усе тут черевики Валі, старий шарф, куртка в плямах фарби. Край полотна видніється з кімнати.
Валя вийшла. Вони з Олею переглянулись.
Добридень, сказала Оля.
Добридень, тихо відповіла Валя.
Оля повернулась до мене.
Ти приймаєш ліки?
Олю…
Просто питаю.
Я щойно різав огірки куски різні, криві, по-своєму. Оля побачила, мало не затамувала подих.
Олю, не треба було приходити.
Лешо, я все життя поклала на те, щоб дбати про тебе. Ти це усвідомлюєш?
Усвідомлюю.
То чому?
Валя неголосно, з дверей:
Ольго, можна я щось скажу? Не як ворог. Просто як інша людина.
Кажіть, не обертаючись.
Турбота це коли з тобою вільно дихати. Коли можна бути собою. А коли з тобою важко, коли задихаєшся це вже не зовсім турбота. Ви не давали йому дихати, Олю.
Довга пауза.
Ви не знаєте нашого життя, нарешті відповіла Оля.
Не знаю.
Я взяв її руку вона не забрала.
Олю, я подаю на розлучення. Вирішив. Не через те, що не люблю. Просто так далі не можу.
Вона дивилась на наші руки, потім тихо забрала свою, взяла сумочку й вийшла. Спина рівна, постава ідеальна.
Не забувай таблетки, вже у дверях промовила. В правій шухлядці, у синій коробці.
Двері зачинились.
***
Розлучення тягнулося півроку. Квартира залишилась їй я не сперечався. Зняв кімнату на сусідній вулиці біля «Університету». Було ніяково, але саме так вийшло.
Життя змінювалось повільно, як стара камяниця: не руйнують, а по цеглині відновлюють.
Перші місяці я купував у магазині те, що хочу. Каву брав не ту, що «правильна», а ту, яку заманулось. Іноді вечеряв стоячи, прямо з пластикової коробки. Лягав спати не в десять, а коли хотів. Одного разу залишив телевізор до першої ночі через старий фільм, і відчував себе, як дитина, яка вперше схулиганила.
З Валею не все було відразу просто. Знали симпатія є, але не поспішали. Мов обоє розуміли: головне не бігти.
Весною поїхали на рибалку.
Я орендував вудки, дісталися її старенькою «таврією» під Вишгород, до невеличкого озерця. Валя рибалити ще не пробувала й чесно сказала це з самого початку.
Сиділи на березі, ранком холодно, трава мокра. Я поліз за термосом згадав, забув вдома.
Нічого, Валя каже. Подивись який туман!
Я глянув туман лежав над водою, білий, як подих. Сонце лиш здіймалось, світло рожеве, горизонтальне.
Красиво, правда? шепоче Валя.
Угу.
Я спіймав маленького окуня, Валя залементувала:
Відпусти! Він ще малий!
Відпустив.
Повернулись без риби, в глині, бо я підслизнувся й Валею за собою, і хохотали так, що розігнали качок.
Куртку забруднив на смерть.
Не страшно, Валя сміялась, зате яке ранок!
Я дивився на неї: в рукаві фарба, сміх, волосся вилізло з-під шапки. І подумав оце і є життя. Проста брудна куртка й рожевий туман.
***
Поженились восени через півтора року після мого відходу. Скромно: друзі, Коля із заводу, подруга Валі Ірина (також фотограф), і Марко король на підвіконні.
З Валею життя було живе і безладне. Вона могла забути купити хліба, витративши половину зарплати на фарби. Я міг годинами розбирати радіоприймач з барахолки, усіюючи кухню деталями. Вона губила ключі раз на два дні. Я залишав кран відкритим.
Ми сварились: через гроші, через її кисті, які пересихали по всій квартирі, через мої гайкові ключі під подушкою. Одного разу Валя знайшла їх у холодильнику
Але після сварки ніхто не складав список образ. Хтось ставив чайник значить, пробачає. А другий теж йшов на кухню. Сиділи й пили каву з пирогом.
***
Оля дізналась про весілля від Марії. Перший час після мого відходу вона жила на автоматі. Квартира чиста, вечеря своєчасна. Працювала, відповідала на дзвінки.
Та вечорами квартира була надто тиха. Надто простора. Деколи ставила дві чашки, а потім, опамятавшись, одну прибирала і було дивно боляче.
На роботі начальниця, Світлана Борисівна, якось зупинила після наради:
Олю, що з вами?
Все гаразд.
Ви не в нормі вже другий місяць. Чоловік пішов?
Оля мовчала.
Я це проходила, десять років тому. Добра порада: не починайте порядок із генерального прибирання. Почніть із себе. Підіть до когось не подруга, а спеціаліст.
Оля хотіла відповісти але промовчала.
***
Психолога знайшла сама, через інтернет. Жінка років сорока пяти на Подолі. Перші три рази Оля майже не говорила. На четвертому сеансі:
Коли вам було справді страшно? Не за чоловіка, а за себе.
Довго думала.
Коли він збирав сумку. Я зрозуміла, що нічого не можу втримати. Що не контролюю.
Чому так важливо було?
Інакше все розсиплеться. Мама казала: «Олю, ти маєш усе тримати в руках, інакше чоловіки втечуть». Вона так і жила. А тато все одно пішов.
Тиша була мяка, не така, як вдома.
Виходить, ви боялись відпустити бо втратите?
Так.
А насправді?..
Якщо стискаєш надто сильно, також втрачаєш.
Вимовити це було важко та стало легше.
***
В Будинок творчості я пішла за порадою Марії. Виставка акварелістів, гарно і спокійно. Неділя, квартира тисне треба було себе кудись подіти.
Виставка справді гарна. Я не розбиралась у живопису, але акварелі подобались прозорістю, тим, як через фарбу видно білий папір.
Стояла біля пейзажу з річкою, коли поруч підійшов чоловік трохи старший за мене; обличчя тепле, погляд трохи розгублений. Дивився на ту ж картину.
Дивно, прошепотів, тут автор залишив кут білого паперу. Помітили?
Я похитала головою.
Не всі помічають одразу. Я Андрій.
Оля.
Він був ніяковий. Коли ми вийшли, зачепився курткою, блискавка розійшлась. Я допомогла, раз-два все готово.
Він подивився так, наче зробила щось дуже важливе.
Я її вже місяць ніяк не міг полагодити.
Купіть нову
Я не люблю магазини, все відкладаю.
Ми ще трохи постояли. Він викладав гітару в цьому ж Будинку творчості.
Рад буду бачити ще.
Я не обіцяла але наступної неділі прийшла знову.
***
З Андрієм було дивно. Він вдівець, дружина померла три роки тому. Жив сам, пив чай, грав на гітарі, часто забував, який день тижня. Міг годину говорити про дерева в дворі.
Я спочатку хотіла його організувати: радила щоденник, переміщувала банки у шафці. Він мяко взяв за руку:
Олю, мені так зручно.
Я подивилась на нього не сердитий, не ображений, просто тримав мою руку.
Вибач, дурна звичка.
Не дурна. Просто моя кухня.
Твоя кухня, погодилась.
З того часу я почала вчитись зупиняти себе, коли руки тягнуться щось упорядкувати. Не завжди виходило, але все частіше.
Психолог якось сказала:
Ви не можете контролювати інших. Лише себе. І це, якщо чесно, складніше, але й цікавіше.
Я думала про це довго.
Ще я почала пекти. Колись я тільки за рецептом, грам у грам. А тепер подруга дала рецепт яблучного пирога: «Кориці скільки забажаєш». Я довго стояла, не знаючи скільки зрештою насипала багато. Пиріг з гірчинкою, та запах такий, що зїла половину гарячим, стоячи біля плити.
Ти навчилась пекти? Марія здивувалась.
Вчуся. Не завжди виходить. Але весело.
Марія глянула так, ніби вперше побачила нову мене.
Олю, ти змінилася.
Напевно.
Вийшовши з підїзду, я зловила себе на усмішці просто осінньому провулку, без причини.
***
Ми зустрілись випадково через два роки. В парку біля Оболонської набережної. Я сиділа на лавці з книгою, чекала Андрія, який пішов по каву, якраз коли побачила Лешу з Валею вони йшли, сміялись, він у тій самій синій сорочці, Валя у довгому пальто.
Закрила книгу.
Леша побачив, підійшов.
Олю. Привіт.
Привіт, Лешо.
Валя трохи відійшла дала простір. Я це оцінила.
Ти гарно виглядаєш, сказав він щиро, а не з обовязку. Я і справді відчувалась інакше: мякшою, свіжішою.
Ти теж.
Помовчали. Жовтень знову був тихим, листя килимом.
Як ти? питає.
Добре. Ми з Валею поїдемо простим маршрутом на південь, без плану, просто подивитись міста.
Куди саме?
Не знаю, посміхається. В тому і річ.
Поглядом шукаю у Валі вона розглядає дерево.
А ти?
Добре. Я… вчуся пекти пироги. Смішно, мабуть.
Ні.
Не завжди виходить. Останній раз сода перебрала пиріг виліз і тріснув. Але зїли.
Це головне.
Ми з Андрієм, він мій знайомий, викладач, дуже розсіяний. Я вчуся не виправляти все навколо.
Це непросто для тебе.
Непросто. Але цікаво.
З боку ларька зявився Андрій з двома кавами та пакетом із булочками.
Олю! Там були рогалики і з маком, і з корицею, взяв обидва, не знав, який тобі.
Я розсміялась тихо, легко.
Леша подивився на мене.
Ти смієшся, каже.
Сміюся, кажу я, сама здивована.
Валя підійшла.
Ми підемо, лагідно. Не хочу заважати.
Все добре, відповіла я. Нарешті це було правдою.
Ми попрощались без образ, без недомовленого. Він кивнув, я ледь посміхнулась. Валя махнула рукою, у жесті тепло й спокій.
Я дивилась їм вслід. Вони щось говорили, Валя сміялась, Леша обійняв її.
Андрій простягнув мені обидва рогалики.
Обирай сама.
Я вибрала з корицею. Відкусила. Теплий, розсипається в руках.
Осінній парк шелестів листям, десь кричали діти, хмари сунули по небу неквапно.
Я сиділа на лавці, їла рогалик і думала: а я могла так і не дізнатись, як це любити, а не командувати. І не дізналася б, якби ти, Лешо, не пішов.
Андрій сів поруч, поліз у пакет взяв із маком, а мак не любить.
Будеш? винувато.
Я взяла.
Буду.
