Давно це було, у сивій давнині. Чоловік з іменем Артем Бойко насолоджувався рідкісним днем відпочинку. Спав собі вдома у тихому куточку Києва, коли раптом дзвінок у двері перервав дрімоту. Хто міг прийти так рано? Відчинивши двері, побачив незнайому літню жінку, налякану і розгублену.
До кого ви прийшли? спитав Артем.
Сину, ти ж не впізнаєш свою маму? тремтячим голосом промовила жінка.
Мамо? Зайдіть… це ви?.. ледве видавив він.
Добре памятав той день, коли його матір забрали від нього. Ріс сиротою в інтернаті, чекаючи, сподіваючись усе дитинство, що вона прийде і забере його додому. Минали роки, біль притих. Артем закінчив школу, вступив до університету, відкрив свій власний бізнес у Львові. На запитання Де твої батьки? він сухо відповідав Вони давно померли. Навчився жити самостійно й покладатися лише на себе. Став впевненим, забезпеченим, і ніхто й не здогадувався, що виріс у дитбудинку.
Жінка, Ганна, майже не памятала, коли її позбавили батьківських прав. Молодою багато випивала, життя було важким, розум її був затуманений. Відсиділа термін у вязниці, там часто згадувала про Артема. Ні, коханням її серце не палало, але жаль за сина їй дошкуляв.
Коли народила другого сина, Ярослава, материнське почуття наче прокинулося. Заради малюка була готова на все. Про Артема й думати не хотіла для Ярослава старалася, аби лише був щасливим.
Згодом молодший син пішов по стопах матері. Не знав тепла родини, ріс у дитбудинках, а в пятнадцять отримав перший умовний термін. Незабаром став фігурантом другої справи, потім тюрма. Ганна, знаючи як гірко жити за ґратами, намагалася врятувати Ярослава від подальших бід. Дізнавшись, що Артем влаштувався у житті, вирішила його розшукати.
Тепер вона сиділа в його квартирі, ридаючи, хапалася за руки сина, благала пробачення, розповідала сльозливу історію, як шукала його і молилася за нього щоночі. Артем слухав, давав їй віру, але щось гірке не дозволяло наблизитися. Незважаючи на все, орендував їй невеличку квартиру, дав грошей (десять тисяч гривень) мовляв, можеш розраховувати на мене. Сам же вирішив придивитися, з яким наміром прийшла мати.
Перед Різдвом Артем навідався у рідний дитбудинок у Житомирі. Частенько приносив туди іграшки, частування. До нього підійшла літня вихователька.
Мама твій адрес шукала, мовила сердечно.
Так. Дякую, що їй допомогли, тихо відповів він.
Артеме, пильнуйся, вона хоче врятувати молодшого сина, а від тебе їй потрібні тільки гроші. Не довіряй любові в ній до тебе ніколи не було.
Виходить, у мене є брат?
Є, спитай сам.
Йому стало важко дихати, клубок в горлі завадив сказати слово. Не міг повірити, що мати знову готує підступ. Переборовши себе, пішов до неї, щоб довідатися правду. Ганна не чекала такого напору, боялася признатися про Ярослава.
Через кілька днів на Артема напали. Жорстко побили. Поліція зясувала, що нападників найняла сама мати хотіла позбутися старшого сина і заволодіти спадком, аби молодший син мав безтурботне життя.
На суді Ганна плакала, благала пробачити. Але Артем усе зрозумів.
Я вже навчився жити без матері й житиму й далі, прошепотів крізь сльози.
