Чоловік пішов, але прорахувався
Коли Андрій зайшов додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею та чимсь кислим. Він зморщив ніс: Оля знову готувала капусту, хоча знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, він акуратно повісив його на вішалку і пройшов у кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт із нафтогазової сфери — влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Оля мовчала. Вона стояла біля плити у старенькому домашньому халаті, волосся було зібране у неохайний пучок. На обличчі — втома. Їй справді було все одно — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Андрій сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. В очах дружини промайнуло щось схоже на докір.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який “інший”?
— Зверхній. Ніби я тобі покоївка. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Андрію.
— Олю, ти це серйозно? Та я впахую цілими днями! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, тому що ти наполіг! — голос її задрижав. — Ти сам казав: “Сиди вдома, відпочивай, тепер можу утримувати”. А тепер ти дивишся, ніби я нахлібниця.
Андрій відсунув тарілку.
— Та ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, тому що ти не даєш мені рухатися.
Він підвівся, роздратовано одсунув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Андрій тоді був менеджером у рекламній агенції, а Оля — вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом вибирали недорогі подарунки один одному. Їхнє щастя було у дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Андрія запросили до нової агенції, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата — у тричі більша. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оля пішла з роботи — за його наполяганням: “Навіщо тобі ця школа? Я забезпечу”.
Спершу все нагадувало казку. Але згодом Оля почала відчувати, що в їхньому домі оселився хтось третій — холод. Він приходив із Андрієм у вечірніх костюмах, у запаху дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Андрій змінювався, а Оля залишалася колишньою. І це його дратувало.
— Усе думаю, — сказала Оля подрузі, Наталці, за чашкою кави, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олю. Просто криза стосунків.
— Справа навіть не в роботі. Андрій ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як предмет інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не питає, як я живу.
Наталка зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші відкривають нутро. І не у всіх там гарно і чисто.
Одного разу Андрій прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Він був у гарному настрої, із пакетом із бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оля розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я таке не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Підемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Поїдемо зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або вдав, що не почув.
Корпоратив проходив у заміському будинку. Усі — у брендових костюмах та сукнях. Оля почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і запивала нудьгу ігристим.
Коли вона повернулася з тераси, Андрій сидів поряд із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна посмішка. Оля помітила, як та торкнулася його руки. Андрій не відібрав її.
У машині Оля мовчала. Тільки біля дому сказала:
— Хто вона?
— Просто піарниця. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй тебе лапати?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А можливо, ти забув, що в тебе є дружина? — Оля повернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову заводиш стару пластинку. Що тобі треба, Олю?
Вона мовчала. Бо сама не знала. Мабуть, поваги. Інтересу. Любові, зрештою. Але як це пояснити людині, яка міряє усе цифрами?
У неділю вона пішла до мами.
— Ну і що у вас трапилоМама подивилась на неї з сумом і сказала: “Тепер тобі вибирати — бути чирвою пташкою чи тінню в чиємусь житті”.
