Чоловік пішов, забравши все. А врятувала мене… свекруха.
Коли я залишилася сама з піврічною донечкою на руках та порожнім гаманцем, думала — це кінець. Чоловік не просто пішов — він заховав усі наші заощадження, аби влаштувати собі нове життя в іншому місті. Залишив нас у найманій квартирі, без пояснень, без підтримки. Я навіть не знала, з чого почати.
Не сподівалася краплі допомоги. Власна мати відмахнулася: «У нас місця нема». В неї вже жила старша сестра з дітьми, і її слово було законом. Я опинилася зайвою. Покинутою. Сама на самісіньку.
Та раптом — дзвінок у двері. Очам не вірила, коли на поріг ступила… Ірина Петрівна — моя свекруха. Жінку, з якою у нас довгірики були напружені стосунки. Чекала докорів, глузувань, але вона лиш суворо сказала:
— Збирайся швидко. Поїдеш з дитиком до мене.
Я оніміла.
— Ірино Петрівно, я… Дякую, але, може, не варто… — почала було я, але вона перебила:
— Годі! Ти ж не з вулиці, ти мати моєї онуки. Поїхали.
І взяла малу на руки, зазирнула їй у вітьми й ніжно проказала:
— Підемо, сонечко. Бабуня тобі казку розкаже. Будемо гуляти, косички заплітати… А мама пока зібереться.
Я стояла, мов укопана. Та сама жінка, що колись казала, ніби я «втягнула її сина у пастку через дитину», тепер гладила мою доню по щічці й розмовляла з нею крапелькою ніжніше, ніж рідна. Я механічно склала речі. Не вірила, що це відбувається.
Ірина Петрівна віддала нам із донечкою велику кімнату у своїй хаті, а сама перетіснилася у маленьку. Я пробувала заперечувати, але вона відрізала:
— Ти мати. Дитині простір треба. Précious швидко повзе починатиме. А я й на кухні проживу — звикла.
На вечерю вона подала тушковані овочі та варене м’ясо.
— Ти годуєш грудьми, — пояснила. — Можу й смаженого зробити, але це краще для тебе й маші.
У холодильнику стояла ціла пачка дитячого пюре.
— Вже час прикорм вводити. Не до душі — купимо інше. Не соромся казати.
Я не витримала й розгойдалася в плачі. Ніхто й ніколи не дарував мені стільки тепла. Я притулилася до неї, немов маленька, й крізь сльози прошепотіла:
— Дякую… Якби не ви, не знаю, де б ми із донечкою опинилися.
Вона обійнула мене:
— Тсс, рибко. Чоловіки вони такі — куди вітер, туди й їхні думки. Я сама сина одна виростила. Його батько пішов, коли тому було вісім місяців. Не дозволю, щоб і моя онука в нужді зростала. Усе налагодиться. Ти сильна. Візьмемося разом.
Ми зажили втрьохідь. Рік пролетів, немов сон. На день народження доні ми втрьох задували свічки на торті: я, мала й та, кого колись вважала ворогом. Пий чай, сміялися, і в той момент я не була самотньою матір’ю, а частиною родини.
І раптом — знову дзвінок у двері.
— Мамо, — почувся голос мого колишнього, — хотів би представити тобі… Це Віка. Чи можемо пожити в тебе пару місяців? Я без роботи, найняти помешкання поки що немає грошей…
Я зблідла. Усе всередині стигло. Боялася — а раптом вона їй пустить? Адже це її син.
Ірина Петрівна навіть не кліпнула оком.
— Геть звоні! І її забирай. Ти кинув дружину з немовлям без копійки, а тепер ще й нахабствуєш? Ти більше не можить. А ти, дівчино, обережна — з такими довго не будують. Захотів — прийшов, забажав — зник.
Я стояла і не вірила вухам. Цю жінку я не впізнавала — вона стала для мене не другою, а першою матір’ю. Тією, що в скрутну мить не відвернулася, а простягнула руку.
Шість років ми прожили разом. Ірина Петрівна була поруч, коли я знову закохалася й вийшла заміж. На весіллі вона зайняла місце моєї матері, з гордістю тримала мою руку, пока йшла під вінця. А через місяць ми дізналися, що чекаємо сина. Вона заплакала від щастя. І я зрозуміла: інколи доля забирає, аби потім дати більше. Іноді найрідніші — зовсім не ті, що за кров’ю…
