День 16 березня
Сьогодні я навіть не плакала. Хоча ще півроку тому від однієї лиш думки, що Ігор може мене покинути, в грудях стискалося так, що аж не дихати. А тепер просто нічого. Тиша.
Почалося все, як і зазвичай: повертаюся додому після зміни в аптеці, обтяжена торбами з «Сільпо». Не встигла халата зняти, як вже біля плити готую вечерю. На кухні сидить Ігор ідеально відпрасована сорочка з останньої колекції, волосся зализане гелем, а довкола пахне його новою парфумерією. Занурений у смартфон, на мене навіть не дивиться.
Катерино, ти б хоч подивилась на себе в дзеркало, каже з холодною огидою, перш ніж за стіл сідати! Поглянь, що за халат, що з головою… Тобі важко, бодай для чоловіка, себе в порядок привести?
Я завмерла з половником у руці. Вперла погляд у нього, хоча всередині вкотре закрутило від образи. Майже тридцять років разом сина самостійного виростили, от уже з сімєю до Львова переїхав, а поруч зі мною тепер ніби зовсім чужий. Останніх місяців Ігор немов підмінився: подався у тренажерний зал, обновив гардероб, харчування контролює, паролі на телефоні змінює мало не щотижня. Але найбільше боліла його постійна критика: то я борщ переварила, то розмовляю не так, то одягаюся не по віку.
Я тільки з роботи, спокійно відповіла я. Відпрацювала зміну, у магазин заходила, торби важкі тягнула, ледь устигла стати біля плити. Тобі борщ подавати то треба було ще у вечірній сукні з макіяжем?
Та ти ж вічно у себе жертву граєш! Ігор демонстративно відклав телефон. Всі жінки працюють, але виглядають нормально, а не як бабці з базару. В офісі Наталка з відділу маркетингу от їй двадцять шість, ухожена, на підборах, усміхається. З тобою соромно вийти в люди.
Я, не відповідаючи, поставила перед ним тарілку борщу та сіла навпроти. В середині все звелося в тугий клубок, але я не мала наміру ані плакати, ані виправдовуватись. Цих сліз за останні місяці було предостатньо особливо вночі, коли він переписувався у вайбері, а я тихо ховалась до стіни.
Якщо так соромно чому досі тут сидиш? спитала я тихо, але твердо.
В його очах засвітилося зверхнє задоволення. Ці пятдесят пять він вважав своїм розквітом: значний керівник відділу логістики великої компанії в Києві.
А я, може, й не буду тут сидіти, протягнув Ігор, гепаючи ложкою по борщу. Я ще чоловік видний, Наталка зі мною фліртує. А ти, Катерина, мене вже зовсім не цінуєш. А їй тільки двадцять шість. Вона так на мене дивиться Так ти навіть у молодості не дивилась.
У спині пробіг холодок. Одне здогадуватись про зради, інше чути це відкрито в себе на кухні.
То що тебе тримає? ледь помітно здригається голос, а я примушую себе дивитися йому в очі.
Ігор, упевнений, що я панічно боюся самотності, ніби жалів мене. Запас ображених жінок значно більший, ніж упевнених у собі так, мабуть, думав.
Тримає звичка. Жалість до тебе, говорить він, відсуваючи наполовину порожню тарілку. Але я теж не з заліза. Якщо не змінишся підстрижешся, одягнешся пристойно, перестанеш ходити з вічно невдоволеним лицем я піду. Переїду до Наталки. Обирай або міняйся, або я їду.
Він гепає себе по коміру, зникає у вітальні й увімкнув телевізор так, щоб я почула. Від мене чекав сліз, вибачень, обіцянок сісти на дієту й записатись у салон. Але я просто сиділа за столом, дивлячись на остигаючий борщ. Його ультиматум ще гучно лунав у голові: або ти мені догоджаєш, або підеш геть.
Я глянула у вікно, за яким темніє вечірній Київ. Кухня маленька, затишна ця квартира, власне, не його заслуга. Десять років тому тато й мама продали свою садибу під Черніговом, щоб бути ближче до теплого півдня через стан здоровя батька, а гроші мені. Тато, мудрий чоловік, усе оформив через нотаріуса офіційно як дарування. Квартира куплена на ці гроші, і, згідно із законом, належить тільки мені. Ігор тоді не заперечував своїх заощаджень у нього ніколи не було, а жити із шиком завжди любив. Так і прописався.
І ось тепер ця людина, що живе на моїй території, шантажує, ніби мій благодійник.
У мені щось остаточно обірвалось пішла злість, натомість кришталево чиста ясність. Страшно було не лишитись самій, а терпіти це приниження, ці чужі аромати магії та брехні, цей холод. Залишитись самій не трагедія. Це свобода.
Я піднялась, без поспіху вилляла залишки борщу, спокійно помила посуд і, витерши руки, спокійно пішла у вітальню.
Ігор, розслаблений, дивиться телевізор з ледь помітною посмішкою впевнений, що зараз почнуться мої вибачення.
Я зробила висновки, Ігорю, сказала я, ставши біля дивана.
А, невже? Завтра йдеш у перукарню чи картку на спортзал купуєш?
Ні. Я вирішила не псувати тобі життя. Видному чоловіку потрібна молода та хвальна дружина. Йди до Наталки.
Посмішка сповзла з його лиця. Я бачила: він чекав істерики, сліз, та почув просто рівний спокій.
Це зараз ти всерйоз? змінився його голос. Граєш характер? Ну памятай вдруге не повторюватиму, як підеш назад не впущу!
І не треба, відповіла я. Наш шлюб себе вичерпав. Тобі час іти.
Він підскочив, поправляючи ремінь.
Добре! Завтра ж зїжджаю! Побачимо, як твоя гордість тебе обігріє! Думаєш, пропаду? Та мене з руками відірвуть!
Я не сумніваюсь, кивнула я і пішла до спальні. Не затягуй зі зборами, завтра я з подругою в театрі, додому не повернусь до вечора. Збери речі до мого приходу.
Він зі злістю мовчав. Упевнений був, що вночі я перехвилююсь, зранку приповзу миритися. Спеціально ліг у вітальні, демонструючи свою образу.
Ранок минув у повній тиші. Я спокійно випила каву, одяглась і вийшла з дому, навіть не заглянувши у вітальню. Вже йому, мабуть, почало бракувати уваги.
Весь день він переписувався з Наталкою. Дівчина справді тішилася його увазі, скаржилась на маленьку орендовану квартиру на Лісовому масиві, сподівалася на його керівницьку підтримку. Але витрачати свої гривні на житло він не планував усе йшло на костюми, машину, подарунки для тієї самої Наталки і абонемент у спортзал. Та був переконаний Віра (тобто я) протримається без нього від сили кілька тижнів, потім прилізе благати повернутися.
Наприкінці дня, надихнувшись власною значущістю, підійшов до столу Наталки:
Дорога, у мене для тебе сюрприз. Я пішов від Катерини. Сьогодні перевезу до тебе свої речі, відсвяткуємо початок нашого нового життя в ресторані на Подолі!
Дівчина, спочатку радісна, замішкалась:
Ігорю… до мене? В мене однокімнатка, ліжко вузьке. Я думала, ми поїдемо до тебе. Або ти для нас орендуєш щось у центрі ти ж керівник великої компанії!
Сонце, це тимчасово. Два тижні у тебе поживу, а далі вже буде видно! Я поїхав збирати валізи побачимось о восьмій.
Він у чудовому настрої заскочив у свій форд, поїхав до району Оболонь, наспівуючи «Червону руту». Вже у дворі дістав ключі від дверей. Але ключ зайшов лише наполовину.
Три рази пробував марно. Свіжий замок, блискучий метал, усе по-іншому. Тоді Ігор помітив біля ліфту три величезні клітчасті баули і свій старий чемодан. Поруч пакет із кросівками та туфлями, а зверху на чемодані аркуш із запискою.
Вхопив папірець: Твої речі зібрані. Замки обійшлись у 5000 грн вважай, це прощальний подарунок. Документи на розлучення подам наступного тижня. Випишу тебе через суд, якщо не зробиш цього добровільно. Щасливої дороги до Наталки.
Земля пішла з-під ніг. Яскрава ілюзія контролю розбилася на друзки. Його дорогі сорочки та парфуми у баулах з копійчаного ринку.
Ігор почав лупити у двері, натискав дзвінок.
Катерино, відчиняй! Що ти влаштувала??
За дверима тиша. Потім клацнула цепочка. У вузьку щілину заглянуло моє спокійне обличчя. На мені синє льняне плаття, зачіска акуратна, навіть підфарбувалась після театру.
Що за крики на весь підїзд? риторично питаю. Сусідів перебудиш.
Ти взагалі в своєму розумі?! Я тут прописаний! Це ж і моя квартира!
Підняла брову, ледь посміхнулась.
Ігорю, за законом прописка не дорівнює праву власності. Квартира куплена на подаровані моїми батьками кошти та оформлена на мене. Ти вирішив іти я допомогла пришвидшити процес. Навіть гантелі твои на дно сумок поклала.
Я ремонти робив! Вкладав гроші! насідає він.
Поточні витрати не роблять тебе власником, відповідаю рівно. Ти сам про збирати речі казав так я і допомогла. Йди, тебе вже чекає твоя муза. А мені зранку на роботу.
Закрила двері. Зачувся його хрипкий голос:
Катерино, а куди ж я тепер? З цими торбами вночі?! Друзі всі зайняті, готелів не вистачає, грошей на картці обмаль
Це вже не моя турбота. Прощавай.
Клацнув замок, і в коридорі згасло світло.
Він залишився у напівтемряві, коло баулів, із телефоном у руці. Набрав Наталку та під музику ледве взяла слухавку.
Наталко, я дружина виставила речі, замки поміняла Мені треба до тебе з усім цим.
На тому кінці запала тиша. Тоді сухо:
В сенсі без житла? А квартира, з якою ти вихвалявся?
На Катерину оформлена, нічого не отримую. Але маю зарплату. Я потім щось вирішу, зараз важливо хоча б заночувати у тебе
Ще довша пауза, потім:
Знаєш, Ігорю Мені ця історія з баулами не підходить. Я молода дівчина, мені потрібен чоловік, який вирішує проблеми а не перекидує їх на мене. Дзвони, коли сам житло знімеш.
І дзвінок урвався.
Він сидів на сумках, дивився на брудні стіни підїзду, озирався довкола: жодного варіанту. Друзі відвернуться, на готель грошей немає, кредитка порожня на всьому чекають зарплати й подарунки іншим.
Тим часом у своїй теплій кухні я наче вдихнула нове життя. Заварила собі чай з мелісою й прислухалась до шуму весняного Києва. В домі стало якось незвично просторо, свіже, тихо. Далі лише вперед. Я більше не боюся.
Якщо прочитали до кінця буду вдячна за відгуки. Це моя історія.
