Чоловік відлетів на море одразу після моїх пологів. А я залишилася сама — з болями, втомою та немовлям на руках.
Ми з Тарасом — молода сім’я. Побралися рік тому, на хвилі першого кохання, наївних мрій і повної впевненості, що нам усе по плечу. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять, йому — двадцять один. Жили, як виходило, — на орендованій квартирі у Житомирі, копили на візочок і бодіки, рахували дні до пологів і вірили, що поява дитини нас ще більше зблизить. Але все вийшло з точністю до навпаки.
Тиждень тому я народила. Крихітний, зморшкуватий, теплий клубочок, який одразу заповнив моє життя безсонними ночами, страхами, сумішшю та дитячим плачем. Я повернулася з сином додому, все тіло боліло, ноги підгиналися, руки тремтіли. А наступного дня чоловік спокійно оголосив:
— Я завтра лечу в Туреччину.
Спочатку я навіть не зрозуміла. Подивилася на нього й перепитала:
— Куди це ти?
— Та гаряча путівка, Вова з роботи запропонував. За копійки, ну майже дарма. Треба брати. Цілий рік пахав, як кінь, хоч трохи сонечка. Ви з хлопчиком все одно поки тихенькі, відпочинете без мене.
Він сказав це так буденно, ніби йшлося про похід у магазин. А я стояла, колихаючи дитину, у післяпологовій сорочці, з очима, повними розпачу. Навіть не встигла усвідомити, що він уже все вирішив. Не спитав, не порадився, просто поставив перед фактом.
— А як же ми?.. — прошепотіла я.
— Та ви ж поки тільки спите та їсте. Я швидко, на тиждень. Відпочину й повернуся. Не переймайся, ти впораєшся.
Ці слова палили. Я не знала, як пояснити, що не справляюся. Що кожну мить я з переляком прислухаюся — чи дихає, чи не піднялася температура, чи правильно я все роблю. Що мені страшно прокидатися у тиші й страшно засинати, бо немає сил, та й сну теж. Що я просто хочу, щоб хтось подав келих води. Запитав: «Як ти?» Обійняв.
А він — полетів. Надсилав фото з пляжу: ось він на шезлонзі з коктейлем, ось море, ось пальми. Жодного слова про сина. Жодного запитання: як ти, що тобі потрібно?
Я плакала. Мовчки, аби не розбудити дитину. Мама сказала:
— Радій, що він там. Мій у твої дні народження напивався до нестями. Краще нехай на пляжі, ніж тут.
Подруга підтримала на свій лад:
— У тебе ще добре. Я з пологового взагалі сама їхала, з сумками і колискою. Хоч тебе зустріли.
Але мені від цих слів не полегшало. Я не почувалася щасливою. Я почувалася зрадженою. Мені потрібен був не відпочинок, не фото з моря. Мені треба було його плече. Його рука. Його присутність.
Можливо, одного дня я пробачу. Але забуду? Навряд. Бо в найдріб’язливіший, найстрашніший момент свого життя я залишилася сама. І це був його вибір.
