Благовірний виставив ультиматум: «Або я, або твої коти», і я допомогла йому зібрати валізу
Знов ця шерсть! Подивись, Ярославо! Я щойно забрав цей піджак з хімчистки, а виглядає так, ніби я ночував на котячому ярмарку. Скільки це можна терпіти?
Голос Артема пролунав не просто сердито, а з тією властивою йому останнім часом писклявою, образливою ноткою, яка зявлялась у нього вже з приводу будь-чого від просроченого кефіру до не того кольору шкарпеток. Ярослава, стоячи біля плити й перевертаючи деруни, важко зітхнула, вимкнула газ і обернулась до чоловіка. Артем стояв у коридорі, тримаючи піджак на витягнутих руках, так старанно, що можна було б подумати в нього у рукаві застряг правий сектор котячого парламенту.
Артеме, можна не волати? спокійно запитала вона, витираючи руки об фартух. Я ж казала, не вішай одяг на крісло в залі. Там Гречка любить спати. Склади у шафу і ніякої шерсті не буде. Давай, я почищу.
Вона взяла липкий ролик (який вже два роки лежав на тумбі саме для таких форс-мажорів) і кілька разів пройшлась ним по піджаку. Той знову став бездоганним. Але замість вдячності, Артем скривився, відштовхнувся від Ярослави, наче вона зараз випустить з кишені єного щура.
Справа не в шафі, Ясю! Тут у квартирі вже дихати нема чим. Усюди твої ці… істоти! На диван не сядь, на килим не стань. Я після роботи додому, сподіваюсь відпочити, а мушу лавірувати між мисками, лотками і котячими турніками… Ти зробила з хати зоопарк!
Ярослава промовчала, відчуваючи, як всередині наростає стара, знайома куля образи. «Зробила з ХАТИ», ага. Квартира, простора «трійка» з високою стелею у старій львівській камяниці, давно до знайомства з Артемом була Яриною спадщиною від бабці. Артем зявився тут пять років тому з однією сумкою і ноутбуком. На початку його аж розчулювало, що в Яри живе важливий кіт Гречка і дика триколірка Мотря. Він навіть чухав Гречку за вухом: мовляв, тварини роблять дім справжнім домом.
Проте медяний місяць давно закінчився, побут зубами відгриз маску добродушності, і з Артема виповз стерильний маніяк, для якого увага й комфорт це він у центрі і нікого більше.
В нас усього лише два коти, нагадала Ярослава, ллючи каву у горнятко. І жили вони тут задовго до тебе. Вже майже родичі.
Родичі?! спалахнув Артем, сідаючи за стіл. О, це ти назвала паразитів родичами? Ти взагалі бачила, скільки той «родич» їсть? Я краєм ока глянув сьогодні вранці у твій чек три тисячі гривень! За котячі сухарі! А мені економити на відпустці…
Це спеціальний корм, у Гречки проблеми з нирками, Ярослава поставила каву. А купую я за власну зарплату. Ти ж сам казав, що у нас бюджет розділений.
Ага, бюджет спільний! грюкнув кулаком по столу Артем, так, що ложечка аж дзеленькнула. Якщо ти викидаєш свої гроші на їжу тваринам, то я змушений купляти продукти на нашу їжу сам! Доки це триватиме, Ясю?
Ярослава дивилась на нього і не могла впізнати того трохи нервового, але кумедного поета з букетами і солодкою вдачею. Він загубився десь поміж графіків, «економії» й ідеалів чистоти.
У цю мить на кухню, обережно цокаючи кігтями по паркету, зайшов Гречка. Крупний, пухнастий, із заслужено мудрими очима, він потерся об ноги господині й мяко нявкнув мовляв, а ранкова каша де?
Геть із кухні! заверещав Артем і стукнув ногою.
Кіт підскочив, ковзнув по ламінату, намагаючись втриматися, і зачепив штанину Артема. Тканина тріснула із характерним звуком.
Завмерла мертва тиша. Артем повільно глянув на свої штани: свіжа затяжка з переходом у дірку красувалась на найвиднішому місці.
Все, прохрипів він, і Ярослава відчула, як у неї холоне під грудьми. Це була остання крапля.
Артем підвівся, грюкнув стільцем і вкрився червоними плямами.
Пять років! Я пять років терпів шерсть у борщі, запах з лотка, нічні забіги по квартирі! Але щоб мої речі псувати?! Яся, або я, або ці паразити!
Ярослава стояла, обіймаючи себе руками. Гречка вже заховався під диваном. Мотря, що до того дрімала на підвіконні, раптом насторожилася.
Тобто? тихо спитала вона.
Або я, або ці «домашні». Я вам даю до вечора. Щоб коли я прийшов з роботи тут на котячих навіть духу не було. Хай їдуть до твоєї мами, хай до притулку, на смітник мені байдуже. Я, між іншим, чоловік! Я заслуговую на повагу!
Ти серйозно? Ярослава на мить навіть розгубилась. Через штани?
Не через штани! Через твоє ставлення! Ти їх любиш більше, ніж мене, свого чоловіка. Тож доведи навпаки. Перевірю вечором, і, схопивши портфель, він грюкнув дверима так, що зі стіни звалився календар.
Ярослава ще хвилину стояла, намагаючись усвідомити: а це точно не фарс? Підняла календар, повісила назад. Сіла і замість ридати просто втупилась у простір. Як так можна? Як можна вимагати від себе зрадити того, хто повністю тобі довіряє ще й із хвостом і здоровими нирками? Гречці дванадцять, у Мотрі взагалі істерика на рівні котячого психоаналітика.
Гречка обережно виглянув з-під дивана, ніби перевіряючи рівень небезпеки, та повільно підійшов до Ярослави. Він пристав на задніх лапах і поклав передні їй на коліна, уважно заглянувши в очі, і загуркотів на весь дім.
Не віддам я вас нікуди, дурниці це, прошепотіла Яся, закопавшись носом у густу шерсть кота.
День минув, як у тумані. Взяла на роботі відгул за власний рахунок сказала, що знесилена. Ходила по кімнатах, переставляла речі, поливала вазони, думала… Випливала з памяті історія, як Артем пів року тому жбурнув тапком у Мотрю, бо та вибігла у темряві. Розказав потім, що не помітив Яся бачила, що навмисне. Вспоминала, як після заборони котам у спальню ті сідали під дверима й нявкали, не розуміючи вигнання. Пригадувала всі докори щодо грошей, хоча заробляла не менше і за квартиру платила сама. Від цих думок ставало майже холодно-ясно.
О четвертій дня Яся подивилася на годинник. До повернення Артема три години. Без поспіху відкрила шафу-купе, дістала важку чорну валізу з антресолі. Ретельно протерла пилюку, розстібнула. Спочатку склала костюми, потім сорочки, светри. Навіть шкарпетки у бічні кишені. Все чітко, як у «Життя без хаосу».
Було страшно. А раптом вона помиляється? А, може, то криза у стосунках? А якщо ще можна поговорити? Але згадала погляд Артема вранці той самий, де «паразити» й «улюблені гастролери» в одному флаконі. З цим не домовишся.
Завершила з речами в туалеті зібрала його щітку, бритву, пляшечку з лосьйоном, кросівки, зимові чоботи й т. д. О шостій вечора валіза і дорожня сумка вже стояли в коридорі. Квартира раптом стала просторішою, вільнішою, мовби вийняли зайву скалку, і дивно полегшало.
Ярослава налила собі чай з мятою, котам повну миску, і вмостилася у кріслі. Гречка лежав біля ніг, Мотря на підлокітнику.
Десь о 19:15 почувся ключ у замку. Відкрилась двері, почувся важкий, тріумфальний вдих (ліфт, як завжди, не працює, піднімався пішки).
Ну що? пролунало з коридору. Голос із тією поблажливою інтонацією, яку він завжди вмикав, коли був впевнений у перемозі. Тепер, сподіваюсь, у нас житимуть двоє людей, а не ще й шерстяна фауна?
Зайшов до зали у взутті і оторопів.
Ярослава спокійно сиділа з чашкою чаю. Гречка ліниво відкрив одне око, навіть бровою не ворухнув.
Я не зрозумів, Артем замружився, щоки наливалися фарбою. Я чітко сказав: або я, або вони. Ти граєшся зі мною?
Я тебе чудово зрозуміла, Артемку, спокійно сказала Яся, ставлячи горнятко на журнальний столик. І вибір зробила.
То чого ці ваші тут залишились?!
Бо це їхній дім. А твій вибір у коридорі, і кивнула на валізи.
Артем спочатку злякався, потім підняв голос, проте міць була вже не та.
Ти Ти виселяєш мене? Через котів?!
Не через котів. А через твої ультиматуми. Людина, що любить, не ставить умов. Вона шукає рішення. А ти лише привод, щоб вказати мені місце. Над котами й жінкою? Це не влада, це, Артемчику, слабкість.
Та ти здуріла! зірвався він. Ти жінка під сорок! Кому ти треба? Я ж тебе терпів, забезпечував! А тепер знайду собі нормальну! Ти ще згадаєш мене!
Квартира моя, зарплата солідна, розібрана з приготуванням і прибиранням, спокійно перелічила Ярослава. А жарти закінчились.
Тільки-но Артем різко наблизився, як Гречка вигнувся, зашипів і загарчав звідки в ньому такий характер?! Артем спіткнувся, завмер, і потім уже тільки бубнів, гарячково перевіряючи сумки:
А де мій ноутбук?
У бічній кишені.
А документи?
Вгорі у папці, кружка твоя у середині.
В цей момент її спокій злив його ще більше він явно сподівався, що Яся влаштує істерику. Вона навіть оком не змигнула. За хвилину двері грюкнули, цього разу вже остаточно. Котів не виглядав ніхто, сумки він ледве дотащив сам.
Яся лишилась у тиші. Вона за мить зрозуміла: не болить. Легко, вільно дихається, як після спеки і дощу.
Гречка обережно підповз до колін, Яся почухала його за вухом.
Ну що, захиснику мій, відбили ми візит неадеквата?
Мотря зістрибнула з підлокітника, вмостилась на колінах господині.
За годину задзвонив телефон. Номер світився як «Коханий». Ярослава не думаючи, змінила на «Артем-колишній» і видалила контакт.
Взяла собі келих червоного вина (стояв із Нового року), зробила канапку з сиром, і вперше за довгий час відчула себе вдома. Де можна кинуть піджак де заманеться, не перейматися зайвою шерстю на килимі й не переживати, що кота покарають за голодний нявкіт.
Дзвінок у двері. Яся напружилась, але дзвінок лагідний, короткий. Це точно не Артем.
За дверима стояла тітка Орися з ще теплою мискою пирога.
Ясю, я тут капустяного пирога спекла, треба було провітрити думки після ваших ексцесів, добра, як весняне сонце. Заходь кави, компанія не завадить. Ваш уже порепав валізами?
Порепав, Орися, назавжди переїхав, усміхнулась Ярослава, приймаючи миску. Заходьте на чай. У мене тепер часу вдосталь, а тиша просто благодать.
Вечір минув чудово. Ярослава пила чай із сусідкою, ласувала пирогом, а коти муркотіли, як тракторні двигуни на новому паливі. І ось тоді, вперше за багато років, Ярослава зрозуміла: самотність це не бути вдома з котами. Самотність це жити з тим, кому до тебе байдуже, і щодня зраджувати саму себе заради середньої похвали.
Котів, до речі, вона наступного дня записала до грумінг-салону. Вони цілком заслужили на красу, бо саме вони допомогли Ярославі прибрати з життя головний непотріб.
Дякую за увагу! Якщо вам знайома ця історія підпишіться, вподобайте чи напишіть коментар.
